Ерін Моргенштерн - Беззоряне море, Ерін Моргенштерн

був з нею знайомий, так, — відповідає чоловік. — Співчуваю вам з приводу втрати, — додає він.

— Вона була відьмою? — бовкає хлопець, дивлячись на кота на столі.

— Якщо й була, мені вона в цьому не зізнавалася, — відгукується чоловік на його запитання. — Ваше повне ім’я, містере Кітінг?

— Саймон Джонатан Кітінг.

Чоловік записує це в гросбух.

— Можете називати мене Хранитель, — відрекомендовується він. — Що ви викинули?

— Перепрошую?

— На кубиках у передпокої.

— Ох, на всіх були маленькі корони, — пояснює Саймон, пригадуючи кубики з п’єдесталу. Він спробував роздивитися інші картинки, але побачив лише серце й пір’їну.

— Усі? — перепитує Хранитель.

Хлопець киває.

Чоловік супиться й залишає в гросбуху якусь позначку — перо скрипить на папері. Кіт на столі підіймає лапу, щоб схопити перо.

Хранитель не зважає на забаганку кота, опускає перо та йде до шафки з протилежного боку кімнати.

— Початкові відвідини краще не затягувати, але ласкаво просимо до нас у будь-який час. — Хранитель простягає Саймонові ланцюжок з медальйоном. — Він відведе вас до виходу, якщо заблукаєте. Ліфт поверне вас до вашого будиночка.

Саймон дивиться на компас у долоні. У центрі крутиться стрілка. «Мого будиночка», — думає хлопець.

— Дякую, — каже вголос.

— Будь ласка, дайте мені знати, якщо я чимось можу допомогти.

— Можна я залишу це тут? — Саймон зводить угору мітлу.

— Звичайно, містере Кітінг, — дозволяє Хранитель і вказує на стіну біля дверей. Хлопець прихиляє до неї мітлу.

Чоловік повертається до свого столу. Кіт позіхає.

Саймон виходить з кабінету й роздивляється маятник. Замислюється, чи не спить він, бува, і чи це не сон.

Бере книжку зі стосу під стіною і знову кладе її на місце. Прогулюється коридором з вигнутими полицями, у якому книжки оточують тебе зусібіч, як у тунелі. Саймон не знає, як вони не падають, оці полиці, що висять у нього над головою.

Він намагається відчинити двері. Деякі з них замкнені, але багато відчинених, за якими розташовано кімнати з іншими книжками, стільцями, партами та столами, пляшечками із чорнилами та пляшками з бренді. Кількість книжок лякає його. Хлопець не розуміє, як можна з усього цього огрому вибрати, що почитати.

Людей він частіше чує, ніж бачить, — кроки й шепіт лунають поряд, але нікого не видно. Саймон помічає постать у білій мантії, яка запалює свічки, і жінку, так захоплену книжкою, що вона навіть не зводить очей, коли хлопець проходить повз неї.

Він долає коридор, завішаний картинами із зображеннями неймовірних будівель. Замки, що плавають на воді. Напівсадиби-напівкораблі. Вирізьблений у стрімчаках міст. Схоже, усі розкладені довкола книжки стосуються архітектури. Коридор приводить Саймона до амфітеатру, де актори репетирують якусь шекспірівську п’єсу. Він упізнає «Короля Ліра», однак ролі змінили на протилежні, тому у виставі йдеться про трьох синів і величну стару леді, їхню матір, яка поступово втрачає здоровий глузд. Саймон трохи дивиться п’єсу, а тоді йде далі.

Десь грає музика, фортепіано. Він рушає на звук, але не може знайти його джерело.

А потім око чіпляється за двері. Якась їх частина заставлена шафою, у якій напхом напхано книжок, тож ті двері наполовину заховані. Отже, і наполовину знайдені.

На дверях латунне зображення серця, охопленого полум’ям. Дверна ручка легко повертається, коли Саймон торкається її.

У центрі кімнати — довгий дерев’яний стіл, а на ньому — папери, книжки й пляшечки із чорнилом, однак він, імовірніше, запрошує до нової роботи, ніж підказує, що чиюсь роботу перервали. На підлозі та шезлонгу лежать подушки. А ще на шезлонгу влаштувався чорний кіт. Він зводиться на лапи, потягується, зістрибує на підлогу й рушає до відчинених Саймоном дверей.

— Ти дуже гостинний, — гукає йому вслід хлопець, але кіт не відповідає, і він знову береться розглядати кімнату без котів. У стінах є ще п’ять дверей. Кожна з них позначена іншим символом. Саймон зачиняє двері за собою і бачить, що таке саме серце є всередині. На інших дверях хизуються ключ, корона, меч, бджола й пір’їна.

Між дверима здіймаються колони, а зі стелі, наче гойдалки, звисають вузькі полиці, на яких лежать розкладені книжки. Саймон не може збагнути, як дістатися до найвищих полиць, а потім помічає, що вони під’єднані до лебідок, які можна підіймати або опускати.

Над кожними дверима є лампи, які яскраво горять, лише над дверима з ключем одна згасла, а над дверима з пір’їною світить тьмяно.

З-під дверей з пір’їною раптом прослизає папірець. Саймон підіймає його. Із зовнішнього боку він укритий кіптявою, яка залишає на хлопцевих пальцях чорні сліди. Літери на аркушику написані хистким дитячим почерком:

Привіт.

Є там хтось за дверима,

чи ти кіт?

Нижче намальований кролик.

Саймон повертає дверну ручку. Вона застрягла. Хлопець розглядає замок, знаходить шпінгалет, повертає його та пробує ще раз. Цього разу двері слухаються.

Вони відчиняються до темної кімнати з голими стінами. У ній нікого немає. Хлопець зазирає за двері, але бачить лише темряву.

Саймон із подивом зачиняє двері. Перевертає записку.

Бере зі столу перо, опускає його в чорнильницю й пише відповідь:

Я не кіт.

Він складає записку й підсуває її під двері. Чекає. Знову відчиняє їх.

Записка зникла.

Саймон зачиняє двері.

Знову дивиться на книжкову полицю.

Двері позаду нього розчахуються. Саймон налякано зойкає.

На порозі стоїть дівчина з хвилястим каштановим волоссям, заплетеним у коси навколо кролячих вушок зі срібною філігранню. Вона вбрана в дивну плетену сорочку, коротесеньку спідничку поверх синіх штанів та взута у високі чобітки. Очі в неї яскраві й гострі.

— Хто ти? — питає дівчина, що матеріалізувалася з повітря. Записку вона стискає в руці.

— Саймон, — озивається хлопець. — А ти?

Дівчина довше обмірковує його запитання, нахиливши голову так, що кролячі вушка торкаються дверей з мечем.

— Ленора, — відповідає Елінор, і це не вся правда. Це ім’я вона якось прочитала в одному вірші й вирішила, що воно краще за її попри свою простоту. До того ж ніхто ніколи не запитував, як її звуть, а отже, це чудова нагода приміряти нове ім’я.

— Звідки ти прийшла? — запитує Саймон.

— З попелища, — каже дівчина, наче такого пояснення цілком досить. — Це ти написав? — Вона зводить руку із запискою догори.

Саймон киває.

— Так.

— Коли?

— Щойно. А повідомлення з іншого боку було від тебе? — запитує він, хоча