Гарольд Роббінс - Пірат

Гарольд Роббінс (1916 — 1998) — сучасний американський письменник. Самостійне життя розпочав, коли йому минуло п'ятнадцять років. Зайнявся комерцією і в двадцять років став мільйонером, але скоро прогорів, спекулюючи на цукрі. Зацікавився літературною творчістю і, користуючись знанням життя вулиці, високих фінансових сфер і Голлівуду, створив низку пригодницьких романів, які, завдяки своїм захоплюючим сюжетам, чи не поспіль стали бестселерами. Серед них «Не закохуйся у незнайомця» (1948), «Діамант для Денні Фішера» (1952), «Пролази» (1961). Роман «Пірат» написано 1974 р.
"Пірат", безперечно, один з найбільш знаменитих романів Гарольда Роббінса, який вийшов чи не на всіх мовах світу і приніс своєму творцеві гучну славу. Неповторну своєрідність роману надає химерне поєднання авантюрного сюжету і глибокого проникнення в психологію героїв, екзотики Сходу і по-європейськи динамічного розвитку подій, показу всіх потаємних пружин великого бізнесу і пряної еротики.

Гарольд Роббінс
Пірат

Моїм донькам

Каріні та Аріадні...

Хай їх життя наповниться

взаєморозумінням, любов'ю

та миром.

В ім'я Аллаха всемилостивого, всемилосердного.

Зваблює вас жага до примноження,

Доки ви зійдете до могили.

Ні ж бо, ви скоро взнаєте!

Ні ж бо, ви таки скоро взнаєте!

Ні ж бо, якби ви знали знанням достовірності!

Ви безпремінно узрієте пекло.

Святий Коран Із сури 102 «Жага до примноження» Пролог — 1933 рік

То був восьмий день піщаної бурі. Такої бурі, як ця, ніхто не пам'ятав. Навіть Мустафа, старий погонич верблюдів, який сам був такий старий, що в порівнянні з ним усі інші в каравані здавалися хлопчаками, теж такого не пам'ятав.

Прикриваючи обличчя гутрою, він насилу брів до намету Фуада — ватажка каравану, щомиті зупиняючись, щоб зиркнути крізь вузьку щілину між складками матерії і впевнитися, що не збився з напрямку і не подався з крихітного притулку оази у пекучий вир піску відкритої пустелі. Щоразу, коли він зупинявся, зернятка піску впивалися в його обличчя, мов шротинки з рушниці. Перед тим як зайти до невеликого намету, він похаркав, намагаючись відплюватися і прочистити горло. Та слини не було, на зубах потріскував лиш пісок.

Фуад сидів на стільці, що стояв біля маленького столика, на якому блимав каганець, лише кидаючи темні тіні. Він зиркнув на погонича верблюдів, але не проронив ні слова. Здоровенний дядько рідко коли подавав свій голос. Мустафа випростався на весь зріст — трохи менше п'яти футів, як це він завжди робив, коли говорив з ватажком каравану.

— Пісок запорошив очі Господу,— сказав він.— Всевишній осліп і втратив нас зі свого поля зору.

Фуад крякнув. Нараз у нього знайшлися слова.

— Ти, віслюче,— гаркнув він.— Тепер, коли ми сходили на прощу до Мекки, ти вважаєш, що на шляху додому Він може втратити нас із поля зору?

— В повітрі витає смерть,— вперто продовжував Мустафа.— Навіть верблюди відчувають її. Вперше вони так розхвильовані.

— Накинь їм на голови ковдри,— сказав Фуад.— Якщо їм не буде видно, то вони будуть спати і їм будуть снитися верблюжі сни.

— Я вже так робив,— сказав Мустафа.— Та вони поскидали ковдри геть. Вже дві ковдри загубилися в піску.

— То дай їм пожувати трохи гашишу,— наполягав Фуад.— Та не стільки, щоб вони почали казитися, а до міри, щоб заспокоїти їх.

— Так вони ж просплять цілих два дні.

Ватажок каравану глипнув на нього.

— То й нехай. Ми нікуди не збираємося їхати.

— І все ж — це погана прикмета. Як там справи у нашого хазяїна?

— Він — хороший чоловік,— відповів Фуад.— Він не скаржиться, весь час дивиться за своєю дружиною, а його молитовний килимок завжди спрямований на Мекку.

Погонич верблюдів прицмокнув губами.

— Ви вважаєте, що їхні молитви дійдуть до Бога після того, як вони побували на прощі?

Фуад зиркнув на нього виразно.

— Все в руках Аллаха. Та її час підступає все ближче і ближче. Скоро ми дізнаємося.

— Син,— мовив Мустафа.— Я молю Аллаха, щоб він послав їм сина. Три дочки — це важкий тягар. Навіть для такого хорошого чоловіка, як він.

— Син,— повторив Фуад.— Аллах буде милостивий.— Він підвівся зі свого стільця, нависаючи над дрібненьким чоловічком.— Ану, віслюче,— раптом гарикнув він,— чеши до своїх верблюдів і пантруй за ними, а то я поховаю твої старі маслаки в їхніх кізяках.

Великий намет, поставлений посеред оази між чотирма гігантськими пальмами, сяяв жовтим світлом електричних лампочок, стратегічно розвішаних по кутках основного покою. З-за однієї завіси долинало приглушене торохтіння бензинового двигуна, який приводив у рух генератор, що давав електрику. Із-за іншої завіси пробивався солодкий аромат м'яса, яке в маленькому міднику смажилося на деревному вугіллі.

Вже вдвадцяте за цей день лікар Самір Аль Фей підіймав завісу, підходив до зовнішньої стінки намету і визирав надвір, але не міг прозирнути крізь піщану віхолу.

Пісок засипав вузькі щілинки повік і впивався в очі. Не було видно навіть верхівок дерев на висоті п'ятнадцяти футів над наметом чи краю оази, де, як видавалося, вируючий пісок стояв стіною, що звивалася в небо. Він закрив отвір і, простуючи до основного покою намету, витирав з очей пісок. Він ходив беззвучно, бо його капці занурювалися в м'які килими, що повністю покривали піщану долівку.

Його дружина Набіла звела на нього очі.

— Не вщухає? — спитала вона тихим голосом.

Він заперечливо похитав головою.

— Як ти гадаєш, коли стихне? — спитала вона.

— Не знаю,— відповів він.— В усякому разі нічого не віщує, що буря ущухне.

— Шкодуєш? — в її голосі бриніла ніжність.

Він підійшов до її стільця, дивлячись на неї згори.

— Ні.

— Якби я не наполягала, ти б не пішов на прощу.

— Я пішов на прощу не тому, що ти наполягала, а заради нашого кохання.

— Але ж ти не вірив, що подорож до Мекки зможе якось вплинути,— сказала вона.— Ти говорив мені, що стать дитини визначається при заплідненні.

— Це тому, що я лікар,— сказав він.— Але я також віруючий.

— А якщо народиться дівчинка?

Він