Гарольд Роббінс - Пірат

— Ти б розлучився зі мною та взяв би іншу дружину, як радить тобі твій дядько князь?

Він стиснув її руку в своїх долонях.

— Дурненька моя Набіло.

Вона заглянула йому в вічі, на обличчі їй світилася тривога.

— Наближається час. Мені стає лячно.

— Зовсім немає чого боятися,— сказав він заспокійливо. Опріч того, ти народиш сина. Хіба я не казав тобі, що серцебиття у немовляти характерне для хлопчиків?

— Саміре, Саміре,— прошепотіла вона.— Ти говоритимеш мені що завгодно, щоб відвернути від тривожних думок.

Він узяв її руку і притиснув до вуст.

— Я кохаю тебе, Набіло. Я не жадаю іншої дружини, іншої жінки. Коли у нас не буде сина тепер, то буде наступного разу.

— Для мене наступного разу вже не буде,— сказала вона сумно.— Твій батько дав слово князеві.

— Ми залишимо країну. Ми зможемо виїхати до Англії і жити там. Я там навчався, у мене там є друзі.

— Ні ж бо, Саміре. Твоє місце вдома. Ти потрібен нашому народові. Те, чому ти навчився, вже приносить йому користь. Хто міг подумати, що генератор, який ти привіз із Англії для освітлення своєї операційної, започаткує фірму, яка принесе на нашу землю світло?

— І дасть більше багатства нашій родині,— додав він.— Багатства, в якому у нас немає потреби, бо і так усе належить нам.

— Та вжити багатство на благо всіх, а не декількох, зумієш лиш один ти. Ні, Саміре, ти не можеш виїхати. Наш народ потребує тебе.

Він мовчав.

— Ти мусиш заприсягнутися мені,— вона заглянула йому в вічі.— Якщо буде дівчинка, дай мені померти. Я не допускаю життя без тебе навіть подумки.

— Буря,— сказав він.— На тебе вплинула буря. Іншого пояснення, чому ти надумала таку дурницю, я не знаходжу.

Вона не витримала його пильного погляду і опустила очі.

— Це не буря,— прошепотіла вона.— Вже починаються перейми.

— Ти впевнена? — спитав він. Згідно з його підрахунками, лишалося ще три тижні.

— Я народила трьох дітей,— сказала вона спокійно.— І я знаю. Перші перейми були зо дві години тому, останні — ось зараз, коли ти дивився на віхолу.

Затулившись від віхоли трьома ковдрами та накрившись з головою, Мустафа спав, зігріваючись з обох боків теплом верблюдів. Йому снився рай, наповнений золотим сонячним сяйвом, кругом снували прекрасні гурії з шкірою такого ж золотавого кольору, з повними грудьми, пухленькими животами та сідницями. То були прекрасні гашишові сни, бо він не був уже таким безкорисливим чоловіком, щоб дати своїм верблюдам гашишу і відмовитися самому від самокрутки, та й відправити їх блукати по раю без свого нагляду. Без нього бідолашні створіння заблудилися б.

А над ним вирувала віхола, вітер шарпав його ковдри, потім повернувся і дмухонув з іншого боку і зірвав їх. На самому краю раю один із верблюдів відсунувся від Мустафи, і раптовий холод став пробиратися до його старих кісток. Інстинктивно він підсунувся до тепла тварини, але та відсунулася від нього далі. Підтягуючи ковдри, він підсунувся до іншого верблюда. Та й цей відсунувся, і тепер холод напав на нього з усіх боків. Повільно він став очунюватися.

Верблюди спиналися на ноги. Як завжди, коли вони нервувалися, то починали випорожнятися, а потім і мочитися. Бризки, що падали на його ковдри, розбудили його зовсім. Лаючись, що йому перебили сон, він відповз від гарячого кислого потоку.

Ставши навкарачки, він визирнув з-під ковдр. Раптом йому перехопило подих. Прямо крізь стіну піску, верхи на ослі, на нього їхав чоловік. За тим чоловіком тюпав інший осел з порожнім сідлом. Вершник повернувся, щоб глянути в його бік.

От тоді-то Мустафа й заверещав. У чоловіка було дві голови. Два білих обличчя втупилися в нього своїм білим сліпучим сяйвом.

Мустафа зірвався на рівні. Забувши про пісок, що впивався йому в обличчя, він побіг до намету ватажка каравану.

— Ай-і-і! Ай-і-і! По наші душі прийшов ангел смерті!

Фуад вилетів зі свого намету, мов блискавка, схопив Мустафу своїми величезними ручищами і, тримаючи його в повітрі, трусив, мов грушу.

— Заткни пельку! — ревнув ватажок каравану.— Чи в нашого хазяїна мало клопотів з дружиною, в якої пологи, щоб ще вислуховувати твоє наркотичне белькотання?

— Ангел смерті! Я його бачив! — зуби Мустафи цокотіли. Він показав рукою.— Гляньте! Он там, біля верблюдів!

До них підбігло ще декілька чоловіків. Всі вони повернули голови туди, куди тицяв пальцем Мустафа. По тому, як із теміні та осліплюючого піску виринули два віслюки, почувся багатоголосий зойк переляку, бо на першому віслюку сидів чоловік з двома головами.

Майже так само хутко, як збігалися, так чоловіки і щезали, кожен зникав у своєму власному сховку, лишаючи Мустафу, що ще пручався в руках Фуада. Та руки, що міцно тримали погонича верблюдів, мимоволі розслабилися, і маленький чоловічок вислизнув із залізних обіймів і пірнув до намету, залишивши Фуада одного, віч-на-віч з ангелом смерті.

Фуад майже паралізований, вирячився на віслюків, що зупинилися перед ним. Вершник заговорив людським голосом.

— Ас-салям алейкум.

— Алейкум ас-салям,— автоматично відповів Фуад.

— Прошу вашої допомоги,— промовив вершник.— Через цю бурю ми блукаємо вже кілька днів, занедужала дружина, їй уже на порі.

Повільно й обережно вершник почав злазити з віслюка. І тільки тоді Фуад зауважив, що ковдра вершника прикривала двох людей. Він рвучко подався вперед, щоб допомогти.

— Спирайтеся на мене,— сказав він тихо.— Я допоможу вам.

З теміні з'явився Самір, одягнений в грубий бежовий мішлах.

— Що тут діється? — спитав він.

Фуад повернувся, жінка на його руках лежала,