Гарольд Роббінс - Пірат

— Подорожні заблудилися у віхолі, хазяїне.

Чоловік стояв похитуючись, спираючись на свого осла.

— Я навіть не пам'ятаю, скільки днів ми блукали,— він став сповзати на пісок.

Самір підхопив його і підтримав рукою під пахву.

— Спирайся на мене,— сказав він.

Із вдячністю, чоловік важко схилився на нього.

— Моя дружина,— прошепотів він.— Вона хвора, без води.

— З нею все буде гаразд,— заспокійливо сказав Самір. Він глянув на ватажка каравану.

— Віднеси її до мого намету.

— А як з ослами? — спитав чоловік.

— За ними теж доглянуть,— сказав Самір.— Ласкаво просимо до мого дому.

Обличчя чоловіка було подряпане піщинками, якими жбурлявся вітрюган.

Воно кровоточило, вуста розпухли і вкрилися пухирями. Маленька філіжанка чаю повністю сховалася в його пошрамлених долонях. Він був високий, вищий за Саміра, десь біля шести футів, з великим носом та проникливими блакитними очима, що ховалися під опухлими повіками. Він спостерігав за Саміром, що схилився над матрацом, де лежала його дружина.

Самір повернувся до нього. Він не знав, що сказати. Жінка помирала. Вона була майже повністю обезводжена, пульс був нестійкий, тиск крові — загрозливо низький.

— Скільки днів мотала вас віхола? — спитав він.

Чоловік дивився на нього широко відкритими очима. Потім заперечливо похитав головою.

— Не знаю. Здається, вічність.

— Вона дуже слаба,— мовив Самір.

Якусь хвилю чоловік мовчав, безцільно дивлячись у свою філіжанку. Його вуста заворушилися, та Самір не почув жодного звуку. Потім він звів погляд на Саміра.

— Ви — лікар?

Самір кивнув.

— Вона не помре?

— Я не знаю,— відповів Самір.

— Моя дружина хотіла, щоб наша дитина народилася на землі обітованій,— сказав чоловік.— Та британці не дали нам візи. Тож ми розміркували, що перетнемо пустелю і зайдемо в країну з іншого боку.

— Лише на двох віслюках? — спитав Самір ошелешеним голосом.— Вам доведеться перетнути ще майже шістсот миль пустелі.

— Розпочалася буря, і ми втратили всі наші припаси,— сказав чоловік.— Яке то було страхіття.

Самір повернувся до жінки. Він плеснув у долоні, і в кімнату увійшла Аїда, служниця його дружини.

— Приготуй цукровий сироп,— наказав він. Коли та вийшла з кімнати, він звернувся до чоловіка: — Зробіть усе, що у вашій змозі, щоб вона його випила.

Чоловік кивнув. Якусь хвилю він мовчав, а потім заговорив:

— Ви, певно, знаєте, що ми євреї.

— Так.

— І все ж ви волієте допомогти нам?

— Всі ми подорожні в одному і тому ж морі,— сказав Самір.— Ви б мені відмовили, якби ситуація була зворотна?

Чоловік заперечливо похитав головою.

— Ні. Як би, в ім'я гуманності, я зміг?

— То ж бо й воно,— Самір посміхнувся і простягнув руку.— Мене звуть Самір Аль Фей.

Чоловік потиснув руку.

— Ісайя Бен Езра.

До кімнати, з невеличкою мисочкою та ложкою, повернулася Аїда. Все це вона передала Самірові.

— Принеси свіжу серветку,— наказав він.

Взявши серветку, він присів біля матрацу, потім змочив серветку в теплій воді і притиснув її до вуст жінки.

— Дивіться, як я роблю,— звернувся він до чоловіка.— Трохи розтуляйте їй вуста, щоб краплі просочувалися до горла. На мою думку, тільки цим можна замінити внутрішньовенне підживлення глюкозою. Тільки робіть це дуже помалу, щоб вона не похлинулася.

— Розумію,— відказав Бен Езра.

Самір звівся на ноги.

— А зараз я мушу подбати про власну дружину.

Бен Езра питально подивився на нього.

— Ми повертаємося додому з прощі до Мекки, і тут нас настигла буря. Так, як і ви, ми хотіли, щоб наша дитина народилася вдома, та, видно, не судилося. Перейми почалися в неї трьома тижнями раніше,— Самір зробив красномовний жест.— Шляхи Аллаха незбагненні. Якби ми не поїхали до Мекки просити його, щоб він послав нам сина, і якби ви не захотіли, щоб ваша дитина народилася на землі обітованій, навряд чи ми б зустрілися.

— Вдячний Господу, що ви отут опинилися. Хай він пошле вам сина, за якого ви молитеся.

— Дякую,— відказав Самір.— І хай Аллах вбереже вашу дружину та дитину від всіляких напастей.

Він вийшов за параван, що розділяв покої, а Бен Езра повернувся до своєї дружини і став зволожувати її вуста змоченою серветкою.

І тільки десь за годину до світанку буря досягла свого апогею. Надворі, за стінками намету, віхола ревіла, мов відлуння далекої гармати, а пісок лупцював по наметові, ніби град, що сипався з розсердженого неба. Саме в цю мить Набіла зойкнула від болю та страху.

— Дитина, що в мені,— мертва. Я не відчуваю її життя та рухів.

— Цить,— лагідно сказав Самір.— Все буде гаразд.

Набіла потяглася до його руки. В її голосі зазвучав розпач.

— Саміре, пам'ятай свою обіцянку. Дай мені померти.

Він дивився на неї, і його зір стали застилати сльози.

— Я кохаю тебе, Набіло. Ти народиш мені сина.

Він діяв спритно, настільки спритно, що вона навіть не відчула, як підшкірна голка ввійшла в її вену, а відчула лише солодку хвилю полегкості, коли морфій почав діяти.

Він утомлено випростався. Вже більше двох годин він не міг своїм стетоскопом віднайти серцебиття дитини. А тим часом Набіла мучилася дедалі дужче від болю, а розширення було незначним.