Ерін Моргенштерн - Беззоряне море, Ерін Моргенштерн

бути таємно одружені. Замість відповіді йому в голову полетів келих з вином (але не влучив). Більше дядько про цю розмову ніколи не згадував. Служниця прибрала розбите скло.

На вісімнадцятий день народження Саймонові дарують конверт. Сургучева печатка скидається на сову, а папір пожовкнув від старості. На лицьовому боці написано:

Саймонові Джонатану Кітінгу з нагоди його вісімнадцятиріччя

— Конверт зберігався в якомусь банківському сховищі, — пояснює дядько. — Його привезли сьогодні.

— Але сьогодні не мій день народження, — зауважує Саймон.

— Ми не знаємо точної дати твого народження, — з діловою байдужістю кидає дядько. — Очевидно, це сьогодні. Усього найкращого.

Він залишає хлопця наодинці з конвертом.

Конверт важкий. Усередині не лише лист. Саймон ламає печатку, здивувавшись, що дядько не відкрив конверт власноруч.

Хлопець сподівається, що мама залишила йому повідомлення і звернеться до нього крізь час.

Це не лист.

На папері немає ні привітання, ні підпису. Лише адреса. Десь у сільській місцевості. І ключ.

Саймон перевертає аркуш і бачить на звороті ще два слова:

запам’ятай і спали

Він ще раз перечитує адресу. Дивиться на ключ. Кидає погляд на конверт.

Хтось залишив йому дачний будиночок. Або клуню. Або зачинену скриньку в чистому полі.

Саймон перечитує адресу втретє, а потім учетверте. Заплющує очі, повторює її подумки й перевіряє, чи не помилився, тоді про всяк випадок перечитує ще раз і кидає папірець у камін.

— Що було в конверті? — занадто буденним тоном цікавиться дядько за вечерею.

— Лише ключ, — відповідає Саймон.

— Ключ?

— Ключ. Гадаю, це просто сувенір.

— Кхе-кгм, — буркає у свій келих з вином дядько.

— Я, можливо, поїду в гості до свого шкільного друга в село на наступні вихідні, — тихо повідомляє хлопець.

Тітка зауважує щось про погоду, а дядько знову кхе-кгмкає. Минає напружений тиждень, і от Саймон сидить уже в потязі з ключем у кишені, дивиться у вікно й повторює подумки адресу.

На станції він розпитує, куди йти, і йому показують звивисту дорогу в безкраїх полях.

Кам’яного будиночка Саймон не бачить, аж поки не опиняється на порозі. Той ховається за плющем та ожиновими кущами. Покинутий садок здичавів і мало не проковтнув будівлю, щільно оточивши її. Від дороги будинок відділяє кам’яний пристінок, а ворота так заіржавіли, що не відчиняються.

Саймон перелізає пристінок, чіпляючись штанами за колючки. Щоб дістатися дверей будиночка, він зриває з них завісу з плюща.

Хлопець намагається вставити ключ у замок. Той повертається легко, але ввійти всередину не так просто. Саймон штовхає і налягає на двері, розчищає їх від плюща, перш ніж ті нарешті піддаються й відчиняються.

Увійшовши до будиночка, хлопець чхає. Кожен крок здіймає в повітря чергову хмару пилу, і він пливе в променях надвечірнього сонця поміж тіней, що повзуть підлогою.

Один з найзаповзятіших вусиків плюща проклав собі шлях крізь тріщину в шибці й закрутився навколо ніжки столу. Саймон відчиняє вікно, впускаючи всередину свіже повітря і яскравіше світло.

У відчиненому буфеті стоять стоси чайних горняток. Над каміном висить чайник. Меблі (стіл, стільці, два крісла біля вогню й поплямоване латунне ліжко) завалені книжками й паперами.

Саймон розгортає першу-ліпшу книжку й бачить на обкладинці ім’я своєї матері. Джоселін Сімона Кітінг. Раніше він не знав її другого імені. Тепер хлопець розуміє, чому його так назвали. Він не певен, що будиночок йому подобається, але, вочевидь, тепер хатина належить йому і він може поводитися в ній, як заманеться.

Саймон відчиняє ще одне вікно, наскільки це дозволяє плющ. Знаходить у кутку мітлу й підмітає, намагаючись упоратися з прибиранням засвітла.

Плану в нього нема, і тепер перебування тут здається безглуздим.

Саймон думав, що тут хтось буде. Можливо, його мати. Сюрприз — вона не померла. Якщо він правильно пам’ятає різні історії, відьму не так легко вбити. Ця хатина цілком могла б бути хижею відьми. Старанної відьми, любительки чаю.

Підмітати було б легше, якби бруд можна було вимести через задні двері, тож хлопець штовхає засув і прочиняє їх, та його погляду відкривається не поле позаду будинку, а спіральні кам’яні сходи.

Саймон визирає з укритого плющем вікна праворуч від дверей і бачить надвечірнє сонячне світло.

Знову дивиться у двері. Сходи ширші за стіну й перекривають вікно.

Унизу сходів сяє вогник.

Тримаючи мітлу в руці, Саймон спускається, аж поки не опиняється біля двох запалених ліхтарів обабіч залізної решітки, схожої на вмуровану в камінь клітку.

Хлопець відчиняє клітку й заходить усередину. Там є латунний важіль. Він смикає його.

Двері зачиняються. Саймон дивиться вгору на підвішений під стелею ліхтар, а клітка опускається.

Під час спуску приголомшений Саймон стоїть з мітлою в руках, а потім клітка здригається й застигає. Двері відчиняються.

Хлопець виходить до освітленої кімнатки. У ній є два п’єдестали й великі двері.

На кожному з п’єдесталів установлена чаша. Обидві чаші супроводжено інструкціями.

Саймон випиває вміст однієї з них, і рідина має смак чорниці, гвоздики й нічного повітря.

Кубики з другої чаші хлопець кидає на підлогу й спостерігає, як вони завмирають, а тоді обидва п’єдестали опускаються і зникають у камені.

Двері, що відчинилися, ведуть до великої шестикутної зали з маятником посередині. Приміщення освітлює мерехтливе сяйво численних ламп, що увінчують коридори, які, звиваючись, зникають удалині.

Повсюди лежать книжки.

— Я можу чимось допомогти, сер?

Саймон повертається до чоловіка з довгим сивим волоссям, який стоїть на порозі. Десь віддалік лунає сміх і тиха музика.

— Що це за місце? — цікавиться Саймон.

Чоловік дивиться на хлопця й ковзає поглядом до мітли в його руці.

— Ходімо зі мною, якщо ваша ласка, сер, — каже він, жестом припрошуючи Саймона йти далі.

— Це бібліотека? — перепитує хлопець, розглядаючи книжки.

— Певною мірою.

Саймон іде за чоловіком до кімнати із загромадженим книжками й паперами столом. Стіни вкривають крихітні шухлядки з металевими ручками й написаними від руки табличками. Кіт на столі глипає на хлопця, коли той наближається.

— Перші відвідини можуть збити з пантелику, — зауважує чоловік, розгортаючи гросбух.

Він опускає перо в чорнило.

— Крізь які двері ви увійшли?

— Двері?

Чоловік киває.

— Це… Це був будиночок неподалік від Оксфорду. Хтось залишив мені ключ.

Чоловік заходився писати щось у гросбуху, але тепер зупиняється і зводить на нього очі.

— Ви син Джоселін Кітінг? — запитує він.

— Так, — з трохи надмірним завзяттям озивається Саймон. — Ви її знаєте?

— Я