Світлана Талан - Букет улюблених квітів

вона сама вбилася, коли почався напад, а не я її порішив? Тож я повернувся у двір і звідти спостерігав, як Колян позбирав квіти та розклав їх на тілі. Далі... Ви все знаєте: побачив хтось із перехожих, викликали поліцію, затримали нещасного Коляна.

— Тобі не жаль його було? Називаєш нещасним, а сам сховався за парканом і дивився, як затримали душевнохворого?

— Я знав, що його відпустять.

— Чому ти був таким упевненим?

— Бо й без усяких комісій зрозуміло, що людина хвора, недієздатна, та й добряка такого ще треба пошукати.

— Ти диви, який розумник! — Анатолій скривив губи у посмішці. — Усе, чи є що додати?

— Усе.

— Перевіримо.

Слідчий наказав забрати затриманого, а сам пішов до патологоанатома. Він хотів отримати підтвердження лікаря, що смерть потерпілої могла настати внаслідок падіння й удару потилицею, і отримав його. Слідчий також перевірив медичну картку загиблої, де знайшов записи щодо діагнозу хворої. Повертаючись до відділку, Анатолій зустрів Олександра Анатолійовича. Дільничний привітався зі слідчим і сказав, що з нього могорич.

— За що? — здивувався Анатолій.

— Сьогодні зранку піймав одну «рибинку», — усміхнувся чоловік. — Затримав на вокзалі грабіжника, і уяви, кого саме?

— Та звідки мені знати?

— Саме того, хто пограбував жіночку, що йшла вранці на автовокзал. Якщо не помиляюсь, то ця справа в тебе?

— А... А лілії? — розгублено, все ще не повіривши у почуте, запитав слідчий.

— Що лілії?

— Біля потерпілої були ті кляті лілії.

— Та вона ж збиралася їхати в село, до матері на день народження, тож і везла букет їй!

— Фух! Наче гора з плечей спала! — радісно сказав Анатолій. — Олександре Анатолійовичу, з мене два могорича!

— Пусте! Свої люди, розберемося. Йди вже, закривай справу, — промовив дільничний і поплескав колегу по плечі.

Анатолій повернувся до кабінету, щоб належно оформити папери й доповісти керівництву про закриття справи. Він був такий задоволений, що вже не думав про підвищення по службі. Залізничого він повинен був відпустити, але зволікав.

«Нехай посидить до вечора, — думав, — для профілактики».

Розділ 72

Сестри вже давно так добре не спілкувались, як того вечора. Вони разом приготували вечерю, поїли, переглянули по телевізору концерт. Лише тоді Тамара пояснила, чому попросила Галину переночувати з нею.

— Якась дурня, — підсумувала сестра, вислухавши Тамару. — Сама подумай, як до тебе міг прийти покійник?

— Не знаю, — стенула плечими Тамара. — Зараз уже сумніваюся, чи справді я когось бачила, чи то мені приверзлося.

— Звісно, що приверзлося. Чи наснилося. То що ми робитимемо? Чекатимемо вночі на привида? — засміялася Галина.

— Вистежуватимемо того, хто приходить сюди ночами, — виправила сестру Тамара, говорячи стишеним голосом так, ніби хтось їх підслуховував. — Будемо дивитися у вікна, ти в те, що виходить на подвір’я, а я — в те, що в садок.

— Як ми вночі його побачимо? Ми ж не кішки!

— Від ліхтаря з вулиці трохи видно, — пояснила їй Тамара. — До того ж сьогодні ясно, хмар на небі немає, то будуть зорі та місяць.

— Ну гаразд, — погодилася Галина. — Припустімо, що ми його побачимо. Як діятимемо? Не ловитимемо ж?

— Найважливіше дізнатися хто він, а там видно буде.

Сестри дочекалися темряви, вимкнули світло та не затуляли на ніч вікна фіранками. Вони сіли на дивані поруч, і Тамара обійняла сестру (з приходом ночі страх знову скував її по руках і ногах). Жінки розмовляли пошепки, прислухаючись до кожного звуку і час від часу виглядаючи у вікна.

— Галюню, я маю в тебе щось запитати, — прошепотіла Тамара. — Ти не образишся?

— Залежить від того, що запитаєш.

— Як тобі вдається самій справлятися?

— Із чим?

— Із твоєю хворобою.

— Я не казала, що сама справляюся, — заперечила їй сестра. — Ходила до лікаря, нарколога, усе розповіла, він призначив мені лікування. Двічі на тиждень відвідую психолога. Думаєш легко?

— Яка ти молодчинка! Пишаюся тобою, моя сестричко! — утішилася Тамара й поцілувала Галину.

— Мені дуже тяжко! — зізналася та. — Усвідомлення того, що я можу назавжди втратити Олежика, осяяло мене зовсім раптово. Після того сну.

— Що тобі, сонечко, наснилося?

— Що я стара-престара, сива й горбата, з палицею, у якійсь хаті, де нема нічого, окрім незастеленого ліжка на панцирній сітці та стола в кутку, де стоїть склянка з водою. Я так хочу пити, що все в роті пересохло, — описувала Галина. — Силкуюся підвестися, аби піти напитися, а ноги важкі, як пудові гирі, не вдається й кроку ступити. Я простягаю вперед ліву руку й не можу дотягтися до тієї склянки, а рука тремтить, як на похмілля... Я бачу юнака й розумію, що то мій Олежик, уже дорослий. Прошу його подати мені води, а він сміється так і говорить: «Хто ти мені така, щоб я тобі допомагав?». Я кажу, що його мати, а він мені: «У мене немає матері!». Знаєш, як мені стало страшно! Я закричала та й прокинулася. Тієї ночі так і не заснула — з голови все той сон не йшов. Тоді я подумала, що сон може виявитися віщим і по-справжньому настрашилася. Навіть уявити моторошно, як це бути старою, немічною та нікому не потрібного. Тоді я зрозуміла, що ще маю шанс повернути сина та згодна на все, щоб він мене пробачив.

— Так і буде, Галюню! Ти все правильно робиш, я допоможу тобі повернути Олежика! — пообіцяла Тамара. — Ми все витримаємо, ми ж із тобою сильні? Чи не так?

— Заради дітей можна багато чого витримати, — зітхнула Галя.

— От би ще дочекатися тітку Людмилу й дізнатися про нашого батька. Скажи, Галю, тільки щиро: ти хочеш знати, хто він і який є?

— Раніше не хотіла зовсім, а тепер... Мною керує не так бажання, як цікавість.

Вони ще довго шепотілися, час від часу виглядали у вікна, але нікого так і не побачили. Заснули сестри під ранок, разом, обійнявшись.

— Ось бачиш, ніякого привида не було, — усміхнулася Галина, коли вони прокинулись.

— Подивімося, що у нас на ґанку, — не квапилася з висновками Тамара.

Вони вийшли надвір на ґанок — там лежав букет білих лілій.

Розділ 73

Лізка