Світлана Талан - Букет улюблених квітів

мене десь курка біленька пропала, — пожалілася сусідка. — До вас, бува, не прибилася?

— Ні, я б помітила і сказала вам.

— А собака не міг її задушити?

— Та ви що?! Він на таке не здатен.

— То я піду? Пошукаю ще на вулиці, може знайду, — журилася сусідка.

— Хай щастить! — побажала їй Тамара.

— То ви, отже, Ростиславівна? — запитав Слава.

— Так. От приїде незабаром тітка Людмила (насправді вона мені бабуся), тоді я й дізнаюся, хто мій батько, який він і де.

Слава іще трохи посидів із Тамарою, а тоді запропонував залишитися в неї на ніч, на що жінка категорично запротестувала.

— Я попрошу сестру переночувати в мене, — пояснила вона.

— Тоді зв’яжіться з нею зараз, аби я знав напевно, що Галя прийде, — попросив чоловік.

Тамара зателефонувала Галині. На розпитування сестри, що трапилося, жінка не стала вдаватися у подробиці, пообіцявши розповісти все потім.

— Гаразд, — погодилася сестра. — Буду в тебе надвечір.

— Я можу її зараз привезти, — шепнув жінці Слава.

Галина спочатку віднікувалася, а потім погодилася.

— Хоча б раз проїдусь у «джипі», — пожартувала вона.

Розділ 70

Лізка прожила найдовшу за свій вік добу. Навіть самотність довгих зимових вечорів здавалася раєм порівняно з тим, як вона почувалася тепер. Кожна хвилина без Миколи була годиною чекання. Жінка не їла й не пила, не робила нічого, лише іноді брала на руки собача й беззвучно та невтішно плакала. Світ для неї втратив і сенс, і барви. Лізка думала, ще мить — і її серце не витримає туги, що огорнула її душу. Вона була щаслива, що на схилі літ доля змилостивилася, пославши зустріч із чоловіком, який її поважав, розумів і хотів бути разом до скону. Та щастя часто буває надто коротким, аби насолодитися ним уповні. Лізці було так погано, що вона не змогла знайти в собі сили молитися і просити Всевишнього допомогти Миколі. Ніби якась невидима сила висмоктала з неї всі життєві соки, залишивши натомість саме немічне тіло. Вона чекала на Миколу і ніч, і день, але той не повернувся. Зрозумівши, що вже його не побачить, Лізка відчула, що жити більше не хоче й не може. Надвечір, коли надія згасла зовсім, вона знайшла мотузку й узялася шукати очима цвях на стіні. Біля входу побачила вбиті замість вішака великі цвяхи. Згадала, що Микола збирався за зиму змайструвати з дерева справжній вішак, аби витягти ті цвяхи й викинути. Не судилося. Лізка вирішила, що цвяхи міцно закріплені у стіні та витримають вагу її тіла. Вона поцілувала Доню, посадила її на ліжко. Скрутивши з мотузки петлю, Лізка вже накинула її собі на шию, аж помітила, що цвяхи вбито надто низько. Жінка дістала з ящика молоток і забила один цвях у стіну повище.

— Прощавай, Доню, — промовила вона й додала: — І пробач.

Жінка принесла низенький стільчик, стала на нього, накинула на шию зашморг. Доня, що весь час уважно спостерігала за своєю хазяйкою, залилася дзявкотом, зістрибнула з ліжка та підбігла до неї. Собача крутилося навколо стільчика, стривожено дзявкало, скавчало та благально дивилося на Лізку. Жінка опустила очі на Доню.

«Хто тепер дбатиме про неї? — подумала вона. — Згине десь під парканом, чи дорослі собаки загризуть, а чи люди приб’ють».

Лізка зняла зашморг із шиї, злізла зі стільця. Доня метнулася до неї, почала радісно скавуліти й лизати ноги. Розчулена жінка розплакалася, узяла собача на руки.

— Не можна давати надію, щоби потім її відібрати, — сказала вона йому, цілуючи у мокрий ніс. — Має ж бути якась справедливість у цьому житті?! Так, моя золотенька?

Розділ 71

Анатолій зволікав із викликом Залізничого на допит.

«Нехай посидить, поміркує, згадає колишнє життя, може, стане балакучішим», — вирішив він.

Через добу після затримання слідчий таки викликав Миколу на допит, дістав папери, зафіксував дані.

— Я хочу розповісти все, що знаю, — одразу почав Залізничий. — Мої покази можете перевірити.

— Буде зізнання? — запитав Анатолій.

— Записуйте мої покази, — сказав Микола.

Він розповів, як уранці того дня, коли вбили жінку, він із Лізкою бачив її на дачі, а потім тим самим, що й загибла, першим рейсом поїхав до міста. Те, що жінка, яка йшла вулицею поперед нього, виявилася тією самою, що розмовляла з ним на дачі, було просто випадковим збігом.

— Вона випадково звернула у провулок, де ви проживаєте? — з іронією поцікавився слідчий, хоча добре знав, що потерпіла мешкала неподалік, тож іншою дорогою йти додому не могла.

— Я йшов за тією жінкою, — ігноруючи зауваження слідчого, продовжував чоловік, — коли раптом вона впала, і в неї почався напад чорної хвороби.

— Чого?

— Епілепсії, як її називають медики, — уточнив Микола й розповів, що один його співкамерник страждав на таку саму хворобу, тому він знав, як допомогти хворому в такій ситуації.

— І що було далі?

— Жінка випустила з рук і квіти, і сумку з кропом, який везла з дачі, — описував чоловік. — Упала горілиць і вдарилася об виступ бордюра. Я підбіг до неї і побачив кров під головою... Товаришу начальник, вона вбилася, просто вдарившись потилицею.

— Чому не викликав лікарів, поліцію? І взагалі, як ти встановив, що вона померла?

— Я розгубився. Роззирнувся — нікого нема на вулиці, тож побіг до будинку взяти води, щоб опам’ятати її, — пояснив чоловік.

— Тобто на той момент ти не був увпевнений, що жінка мертва?

— Так, тому й побіг по воду.

— Далі що було?

— Я відімкнув дверний замок, набрав у чашку води й почув, що хтось говорить біля потерпілої. Прочинив хвіртку та побачив, як той чоловік, не знаю його прізвище, всі Коляном звуть, сидить на землі біля жінки й плаче: «Тьотю, тьотю, вставай!». Він узяв її на руки й поніс у бік свого будинку, але зашпортнувся, упав, побачив кров і ще більше розплакався, — розповідав чоловік.

— Далі, продовжуй.

— Я підбіг до них, перевірив у жінки пульс — не почув, та й так було видно, що вона вже не дихає.

— І ти їх залишив?

— Я злякався, товаришу начальник, — зізнався чоловік. — Загиблій життя я не поверну, а мені, колишньому зеку, хто повірить, що