Світлана Талан - Букет улюблених квітів

Тамара любила лілії. Особливі, неповторні... Ці ніжні квіти нагадували їй про маму — гарну, тендітну та водночас сильну жінку... Мами не стало, коли Тамара була зовсім дитиною. Вона досі пам’ятає той жахливий день. Відтоді щороку на могилі матері з’являється кошик із чудовими ліліями. Тамара марно намагалася дізнатися, від кого він. Так само марно вона прагла дізнатися правду про батька... У річницю маминої загибелі Тамара зустрічає на кладовищі чоловіка, який називає себе знайомим матері. Жінка розуміє, що він знає більше, ніж говорить...

Світлана Талан

Букет улюблених квітів

За гріх щасливості в неслушний час

належиться покута і покара.

Над вітражами карколомних трас

я тільки жінка з крилами Ікара.

Розтане віск — я в море упаду

і захлинуся морем, як тобою.

Цієї жаги некликану біду

лише твоєю ніжністю загою.

Стоять в шибках осінні вітражі.

Забути все. Піти — не озирнутись.

Ти здатен на смертельні віражі.

Ми не могли у світі розминутись.

Ліна Костенко

Томі виповнилося шість років. Дівчинка почувалася майже дорослою, бо й не дивно: лише один день 4 ти вже на рік старша, ніж була вчора. Том а тримала маму за руку, коли вони поверталися додому. Свій день народження вона з мамою відсвяткувала в її хрещеної тітки Марини. Тома не дуже перейнялася тим, що своє свято справлятиме не вдома, у маленькій тісній кімнатці, а у двокімнатній квартирі хрещеної, де є окрема простора кухня та навіть балкон. Тітка Марина запросила до себе в гості тоді, коли Тома дізналася від мами, що вдома свята не буде й уже ладналася заплакати від образи.

— Доню, моя люба дівчинко, наступного року ми влаштуємо справжнє свято, але зараз такої змоги немає, — втішала малу мама, але Тома сиділа набурмосена й невдоволена, бо чекала на свій день народження цілий рік, а тепер муситиме чекати ще один.

Саме тоді, коли Тома вже не могла стримуватися, а на очах виступили сльози, озвався телефон. Мама поговорила й заквапилася потішити Тому — хрещена запросила на свято до себе. Враз висохли й засмітилися неприхованою радістю оченята. Дівчинка вмить одяглася, аби пошвидше вийти з дому. Свято вдалося на славу! Хрещена подарувала гарнючу ляльку зі справжнім волоссям, яке можна розчісувати гребінцем і робити зачіски, ести їли торт «Київський», пили чай, а ще на столі стояла вазочка з шоколадними цукерками, від якої Тома не могла відірвати погляду. Хотілося з’їсти відразу всі, але вона пам’ятала, що пообіцяла мамі поводитися скромно й бути чемною дівчинкою, тому робила паузи між поїданням цукерок. Під кінець святкування хрещена подарувала мамі букет білих лілій — улюблених квітів, тож додому Тома з мамою поверталися з подарунками та гарним настроєм. А ще в кишені кофтинки Тома несла кілька цукерок, які їй вдалося приховати. Звісно, так робити неможна, але ж не йти додому без подаруночка? Хрещена запропонувала взяти додому цукерки з вазочки, але мама відмовилася.

— Мариночко, та ти що?! — сказала вона. — Я тобі така вдячна за цей вечір, що навіть слів бракує! Ми й не сподівалися!

Тож дівчинка вирішила, що, прихопивши кілька цукерок без дозволу хрещеної або мами, вчинила правильно.

— Сьогодні п’яте липня? — запитала Тома.

— Так, моя квіточко, п’яте липня — твій день народження, — відповіла мама.

— А твій день народження завтра?

— Так, Томочко, завтра, — якось не дуже весело мовила жінка.

— У нас буде завтра свято? — Дівчинка поглянула на маму.

— Свято, доню, тоді, коли на душі добре.

— Тобі недобре на душі?

— Моя ти допитлива! — усміхнулася мама. — У мене все добре, тож і є свято.

— А тортик у нас буде?

— Буде, — якось непевно зронила жінка.

— Як добре, що наші дні народження влітку! Еге ж?

— Згодна. Ти задоволена святом?

— Дуже!— вигукнула дівчинка. — Як пахнуть лілії!

— Так! Безмежно люблю ці шляхетні квіти! Особливо подобаються білі.

Тома подумала, що завтра порадує маму ліліями. Їх вона запримітила в сусідньому дворі, на клумбі (щоправда, не білі, а помаранчеві, але однаково гарні). Рвати квіти на клумбі недобре, але задля гарної справи можна, вирішила дівчинка. Завтра вона прокинеться раніше від усіх, вийде надвір і зірве одну-одненьку гілочку лілії. Якщо двірничиха поратиметься неподалік, то можна буде їй усе пояснити, аби вона дозволила зірвати квітку, а якщо ні, то Тома сама її зірве та швиденько побіжить додому.

— Мамо, я хочу пісяти, — сказала дівчинка.

— Потерпиш, доки дійдемо додому? Вже недалечко.

— Ні, не можу! Я хочу зараз! — наполягала Тома.

— Зараз перейдемо дорогу, і збігаєш он туди!— Мама вказала на кущі бузку.

— Добре!— погодилася дівчинка.

Вони перетнули безлюдну дорогу. Вже стемніло. І хоча горіли вишикувані в один ряд понад дорогою ліхтарі, кущі на узбіччі лякали дівчинку своєю темінню.

— Мені страшно йти туди, — зізналася Тома.

— Чому? Ти вже велика дівчинка, а я — поруч, — заспокоювала малу жінка. — До того ж у твоїх руках нова подружка, і ти не сама.

— Лячно. А якщо хтось побачить, як я пісяю?

— А ти лічилочку промовляй і нічого не бійся! Ти станеш невидимою! Пам’ятаєш її?

Як Томі не знати лічилочку, яку вони склали з мамою разом! У маленькій тісній кімнаті про усамітнення годі було й мріяти, і вони вигадали лічилку, яка означала, що не слід заважати тому, хто її прочитав. Тож дівчинка набралася сміливості й пішла до кущів, уголос проказуючи слова лічилки:

Раз, два, три, чотири, п’ять!

Мене можна не шукать!

Я у шапці-невидимці

З вами разом й наодинці!

П’ять, чотири, три, два, раз —

Наша гра вже почалась!

Капелюх я свій зніму,

Маму швидко обійму,

Порахую до п’яти —

Відшукай мене і ти![1]

Тома пірнула за кущі, прилаштувала на гілки ляльку й раптом почула звук автівки. Визирнувши зі своєї схованки, дівчинка побачила, як із легковика вийшов незнайомий чоловік і попрямував до її мами. Він щось сказав їй, на що мама голосно промовила:

— Раз, два, три, чотири, п’ять!

Мене можна не шукать!

Я у шапці-невидимці

З вами разом й наодинці!

Дівчинка злякалася. Ці слова з лічилки означали, що вона повинна сховатися, стати невидимою: так вони з мамою домовлялися.

«То поганий чоловік», — вирішила Тома й, наполохана, знову вистромила носа