Світлана Талан - Букет улюблених квітів

то заходила до хатини, марно намагаючись щось робити, то виходила на вулицю й до різі в очах дивилася на дорогу. Жінка нагодувала цуценя, а себе поїсти так і не змусила, хоча відчувала, що сили її покидають, у голові паморочиться. Їй було байдуже до всього, окрім бажання, щоб повернувся Микола.

— Доню, гайда Миколку виглядати, — покликала вона собача.

Цуценя неначе відчувало хазяйчин настрій, воно не гралося, принишкло та постійно намагалося її лизнути.

Жінка ступила на вулицю, підсліпувато примружилася. Звіддалік виднілася чоловіча постать, але зір був уже не той, тож Лізці ніяк не вдавалося розгледіти, хто простує дорогою. І раптом Доня зірвалася з місця і, радісно дзявкаючи, рвонула назустріч перехожому.

«Невже...» — майнула у Лізки думка, і вона, зібравшись на силі, підтюпцем побігла за Донею.

— Лізок! — почула вона рідний голос.

— Миколко! — скрикнула й, зашпортнувшись, упала посеред дороги.

Чоловік підскочив до неї та під радісне повискування Доні допоміг підвестися.

— Та що ж ти так необережно? — примовляв він лагідно. — Не забилася? Як твої коліна?

Лізка заніміла від щастя. Вона припала до чоловікових грудей і розридалася.

— Ну що ти, Лізок? — лагідно говорив Микола, погладжуючи її плечі. — Чому плачеш? Радіти треба!

— А то я від щастя, — схлипуючи, озвалася жінка. — Тебе відпустили?

— Як бачиш.

— Назавжди?

— А то як! Я ж ні в чому не винний. Ходімо вже додому, — сказав Микола. — Чим смачненьким почастуєш свого чоловіка?

— Ой, леле! — сплеснула руками Лізка. — У мене ж нічого немає!

— Ти сама хоча б щось їла?

— Ще ні, але зараз я швиденько, я все приготую! — схвильовано заторохтіла вона. — Ти ж мене знаєш, я моторна, хоч і стара.

— Яка ти стара? У нас попереду ще ціле життя!

— Яке там життя, Миколко? Воно вже майже минуло.

— Лишилося наше життя, — поправив чоловік.

Вони зайшли до будинку, і Микола отетеревів, угледівши на стіні зашморг.

— А це що?! — запитав, утупившись у мотузку.

— То я... Порішити себе думала, — пробелькотіла Лізка.

— Як?! Чому?!

— Не хотіла жити без тебе.

Микола обійняв жінку, пригорнув.

— Дурненька ти моя! — промовив лагідно. — Я без тебе теж не зміг би жити.

— Миколко, я тепер тебе від себе нікуди не відпущу!

— Отакої! — усміхнувся чоловік.

— У місто будемо їздити разом, косити траву — також, завжди будемо удвох.

— Та чи я проти? Будемо разом, коли вже доля звела нас на старості.

— Дякувати Богові, хоч на старості, — погодилася Лізка. — Могли б і зовсім не зустрітися.

— Такого не сталося б.

— Звідки тобі знати?

— Знаю! — упевнено відкарбував чоловік. — Після темної ночі завжди настає світлий ранок.

— Ох і довга ж у нас із тобою, Миколко, була ніч!

— І довга, і темна, — підтвертив той. — Найважливіше, ми таки дочекалися ранку.

Розділ 74

Галина зібралася піти до своєї квартири.

— Ти ж повернешся до мене на ніч? — стривожилася Тамара. — Не лишиш мене саму?

— Звісно, повернуся! — відповіла Галина. — Потрібно навідатися. Що як приїхала тітка Людмила, а вдома нікого немає?

— Твоя правда, — погодилася Тамара. — Тоді знову загубимося надовго. Тебе підвезти?

— Пішки дійду! Треба рухатися, бо дупа виросте, як гарбуз на городі! — посміхнулася сестра.

Вона простувала знайомими вулицями в гарному гуморі. Хотілося зустріти когось із добрих знайомих, а не «друзів по чарці», привітатися, сказати, що у неї все гаразд. Надворі не було спекотно, хоч яскраво світило сонце. Після дощів усе довкола зазеленіло так буйно, ніби на початку літа.

На підході до свого будинку Галина зустріла сусідку.

— Галю, де ти ходиш? — перепинила її жіночка. — Там до тебе якісь люди приїхали (я так зрозуміла, що здалеку, бо з речами), ще зрання сидять на сходах під твоїми дверима, чекають на тебе.

— Справді?! Хто саме?

— Якась жінка вже немолода та чоловік з такими великими шрамами на півобличчя, схоже від опіків, — узялася описувати сусідка.

— Дякую! — радісно кинула Галина вже на ходу.

— За що?

— За добру новину!

Галина якомога швидше піднялася сходами й... одразу пізнала тітку Людмилу. Жінка постаріла й стала дуже схожою на свою покійну сестру. На мить Галина заціпеніла: їй здалося, що то сама Бауля дожидається її.

— Галю, ти?! — Людмила підвелася.

— Тітко Людмило! — кинулася в теплі обійми Галина. — Яка я рада вас бачити!

Тітка розцілувала Галину, похвалила, що та має гарний вигляд.

— Знайомся, це син мого покійного чоловіка, — обернулася тітка до чоловіка зі шрамами на обличчі.

— Паоло, — відрекомендувався незнайомець і подав Галині праву руку.

На хвильку та розгубилася, а потім подала лівицю.

— Галина, — назвалася вона.— Дуже приємно, Паоло. Прошу, заходьте до квартири! — промовила, відчинивши двері.

Доки жінки накривали на стіл, чоловік устиг сходити з дороги в душ.

— Може, збігати до магазину, щось купити? — запитав він.

Галина здивовано подивилася на Паоло.

— Щось не так? — запитав чоловік і поправив рукою волосся.

— Ні... Тобто так, — розгублено промовила Галина. — Ви знаєте нашу мову?

— То я його навчила! — похвалилася тітка. — Я бачу, хліба не вистачає.

— Так, хліба у мене немає, — підтвердила Галина. — Паоло, я вам зараз дам гроші...

— Облиш, — зупинила її тітка. — У нього є гроші. Іди, синку, принеси свіженького хлібця.

Чоловік пішов, а тітка почала розповідати про нього. Галина дізналася, що Паоло отримав опіки ще дитиною, під час пожежі, у якій загинула його мати.

— Він дуже гарна людина, — говорила тітка Людмила. — Був одружений, але жінка не змогла народити йому дитину, і зрештою вони розлучилися. А ти, Галю, заміжня?

— Ні, але маю сина. Він зараз на відпочинку, в таборі.

Тітка розпитувала про сестру Уляну, заплакала, дізнавшись, що тієї вже немає серед живих, поцікавилася долею Тамари.

— То треба її покликати! — вигукнула тітка, довідавшись, що Тома живе неподалік.

Галина зателефонувала сестрі та попросила негайно приїхати до неї.

— Щось трапилося? — розхвилювалася та.

— У мене гості! — радісно сповістила Галина, і Тамара все зрозуміла.