Публій Овідій Назон - Метаморфози

Ловлять повітря, та подув палкий не збиває гарячки.

Ані на постіль лягти, ані тіла прикрити не можуть:

Падають ницьма на землю тверду. Від землі холоднішим

/560/ Тіло, проте, не стає, а земля аж палає від тіла.

Й не порятує ніхто: лікарів, що приходять на поміч,

Косить недуга — мистецтво їх нині самим їм на шкоду.

Хто біля хворих бував, не лишав у біді свого друга, —

За допомогою й сам загибав. І коли всі надії

Прахом пішли й тільки смерть цю хворобу могла перервати,

Всяк, що хотів, те й робив, помічне зацуравши, бо в ньому

Помочі й так не було. Тож повсюди без сорому, стриму

Воду, розлігшись, пили при водоймах, струмках та джерелах;

Марно пили, бо не спрагу — життя в ній гасили раніше.

/570/ Там, у воді, й захлинавсь не один: понад міру обпившись,

Вже й ворухнутись не міг, а хто жив ще — продовжував пити.

Так своє ложе ненавидять хворі, що, мов божевільні,

З нього зістрибують. Хто ж і на ноги звестися не в силі, —

Зсунувшись, котиться той по долівці, аби якнайдалі

Бути від рідних пенатів: чумним тут усе видається.

Всяк винуватить куток свій — не знає, де корінь нещастя.

Ті по дорогах, півмертві, бредуть, поки ноги ще носять;

Інші — в сльозах на землі простяглись; од утоми й хвороби

Вже через силу запалими глибоко водять очима,

/580/ Руки благально до зір, до безмовного неба здіймають.

І видихають життя свого залишок, де доведеться.

Що я, гадаєш, тоді відчував і чого, окрім смерті,

Прагнув, життя кленучи, до своїх приєднатись готовий?

Всюди, куди тільки зір міг сягнути, на кожному кроці,

Люд нещасливий лежав: так на землю падуть переспілі

Яблука, тільки-но гілку торкнеш, або з дуба — жолуддя.

Глянь перед себе: Юпітера храм височить небосяжний

З довгими східцями. Хто на священному вівтарі марно

Ладану там не палив? Скільки раз там дружина за мужа,

/590/ Батько за сина молилися палко, й самі при молитві,

На незворушливий камінь упавши, з життям розлучались,

І незужитий знаходили ладан у мертвій долоні!

Часто жертовні бики, коли їх підігнали до храму,

Тільки-но жрець помоливсь і вино почав лити між роги,

Хоч їм удару ніхто не завдав ще, валились на землю.

Жертву Юпітеру сам я складав за вітчизну, за себе

І за синів своїх трьох, та жертовна тварина зненацька

Що мала сил заревла й, повалившись, немов од удару,

Скупо забарвила хворою кров'ю підставлене лезо.

/600/ Втратило й хворе нутро правдомовні ті знаки, що з неба

Людям боги подають: перетлила недуга утробу.

Бачив я трупи людські, що лежали при вході до храму,

Побіч самих вівтарів — і страшнішою смерть видавалась.

Дехто у зашморгу душу губив — од страху перед смертю

Смерті шукав, закликаючи й так уже скору загибель.

Не хоронили, а просто виносили скошених мором:

Брами для всіх похоронних обрядів були б затісними.

То на землі залишали тіла, то на вогнища клали,

Та без останніх дарів. Хто повірить, що бійка зринала

/610/ Навіть за вогнища: часто згоряв на чужому покійник.

Там і сльозинки ніхто не зронив. Неоплакані тіні

Старців, малят, матерів і дівчат незаміжніх блукали.

Місця для свіжих могил, а для вогнища — дров бракувало.

Вражений вихором бід і смертей, — „О Юпітере-батьку! —

Вигукнув я, — коли й справді колись поспішав ти в обійми

Доньки Асопа, Егіни; якщо тобі предком егінян,

О всемогутній, не соромно бути, — тоді мені, батьку,

Люд мій увесь поверни, а як ні — то й мене вкрий землею!“

Блиснув Юпітер і громом на те відгукнувся прихильно.

/620/ „Знак цей приймаю, — сказав я, — і хай він потвердженням добрим

Ласки твоєї для нас і зарукою певною буде!“

Побіч був дуб, хоч розлогий, та віттям рідкий, Громовержця

Дерево недоторканне — насіння додонського{363} парость.

Там працьовитих мурах ми побачили: в ротик узявши

Більший од себе тягар і стежини тримаючись, довгим

Рядом снували вони по корі, наче зморшками зритій.

Подивувавшись їх кількістю, — „Дай громадян мені стільки ж,

Батьку ласкавий, — кажу, — щоб залюднити вимерле місто!“

Дуб ніби весь затремтів, і в безвітряній тиші раптово

/630/ Шелест по ньому пройшов. Переляк одійняв мені мову,

Заворушилось волосся. Проте я і дерево, й землю

З трепетом поцілував. Хоч на чудо й не смів уповати,

Все ж — уповав і в душі сподівання плекав потаємні.

Злинула ніч, і турботами денними зморене тіло

Сон оповив. Уві сні я побачив той дуб, що розлогих

Стільки ж гілок мав і стільки ж мурах метушилось по ньому.

Так, як тоді, сколихнувсь він гіллям і почав розсівати

Ті зерноносні ряди на поля, що під ним розіслались.

Раптом немовби рости почали вони, ширшати стали;

/640/ Далі з землі піднялись і могли вже триматися прямо,

Втратили худість, і темне забарвлення, й кількість велику

Ніжок, і вже не мурах, а людей незчисленних я бачив.

Сон одлетів. Невдоволений ним, на богів нарікаю:

Не помогли ж бо нічим. А тим часом почувсь у покоях

Гамір і наче людські голоси, від яких у ту пору

Я вже відвик був давно. Поки й ті голоси я вважаю

Сном, Теламон підбіга й, розчиняючи поспіхом двері,

Каже: „Побачиш таке, в що й повірити, батечку, годі!

Вийди