Публій Овідій Назон - Метаморфози

ж!“ Виходжу — й не вірю очам своїм: тих, Що недавно

/650/ Бачив у сні, — наяву їх усіх у такому ж порядку

Бачу тепер, пізнаю. Владаря, підійшовши, вітають.

Я Громовержцеві дякую й між новоявленим людом

Місто ділю і поля, де колишніх селян бракувало.

Щоб пам’ятав про свій рід, мірмідонами{364} люд цей назвав я.

Що це за люд такий, бачив ти сам. Ну а звичаї в нього —

Ті, що й у предків були: працьовите, ощадливе плем’я.

Вперто громадить майно й берегти нагромаджене вміє

Рівна літами й хоробрістю юнь, на війну за тобою

Вирушить, тільки-но Евр, що тебе супроводив щасливо, —

/660/ З Евром ти справді приплив, — ходовим переміниться Австром».

Так-то розмовами тими, що справ усіляких торкались,

Довгий виповнювавсь день. Його рештка пішла на вечерю,

Ніч — на покріплення сил. Уже сонце зійшло злотогриве,

Вітер, однак, не змінивсь, не давав нам вернутись додому.

Вранці Палланта сини прибули до Кефала, що віком

Був од них старший, і втрійку — Кефал із синами Палланта —

Вибрались до владаря. Та владар іще спав у ту пору.

Фок, син Еака, гостей повітав на високім порозі,

Бо Теламон і Пелей для війни набирали загони.

/670/ В дім свій, у внутрішні пишні покої, охоче провадить

Внуків Кекропових Фок; побіч них і собі примостився.

Тут він увагу звернув, що нащадок Еола{365} в правиці

Спис невідомого дерева має з золоченим вістрям.

Кинувши декілька слів, щоб розмову підтримати дружню,

Каже таке: «У лісах я бував, не новак і на ловах, —

Не розумію усе ж, із якого ти дерева зрізав

Той, що в руці твоїй, спис: якби з ясена, то неодмінно б

Червонуватим він був; якби з терну, то мав би колінця.

Де він зростав, не вгадаю ніяк, та не бачив я зроду

/680/ І між найкращих списів ось такого метального списа».

«Ще якби ти його в дії побачив, — на те Еакіду

Мовив один із актейських братів{366}, — ще б не так дивувався!

Кинутий, б’є лиш у ціль: випадковість-бо ним не керує.

Сам по собі і назад повертається з вістрям кривавим».

Все хоче знати Нереїв юнак{367}, — випитує далі,

Що це за спис, відкіля він узявся, чий подарунок.

Все йому гість пояснив; одного лиш — якою ціною

Придбаний спис — не сказав. Соромливо примовк, та, згадавши

Милу дружину, здригнувсь і таке повідає крізь сльози:

/690/ «Через цю здобич, нащадку богині, — та хто в це повірить? —

Плачу і довго ще плакати буду, — якщо мені доля

Жити ще довго дала, — бо з дружиною милою спис цей

Занапастив і мене. О, якби ж того дару й не знав я!

Отже, Прокріда була. Ти чував, може, про Орітію —

Ту, що Борей її викрав? Прокріді — сестра вона рідна.

Все ж, коли вдачу й красу їх зрівняв би ти, то здивувався б,

Як він Прокріди не вкрав: Ерехтей поєднав мене з нею,

Батько; з'єднала й любов: я щасливим не тільки вважався —

Був ним, і досі б ще був, та в богів було інше на мислі.

/700/ Другий, відколи побрались ми з нею, минув уже місяць.

Сіті в той час розставляв я на оленів, славних рогами.

Раптом розвіявши млу, з рясноцвітного верху Гімета{368}

Вздріла рум'яна Аврора мене й проти волі моєї

Тут же в обійми взяла. І скажу — хай не в кривду богині —

Правду святу: хоч і сяє вона миловидним рум’янцем,

Хоч вона межами дня володіє і межами ночі,

Хоч споживає нектар, — я кохав тоді тільки Прокріду.

В серці Прокріда була й на вустах була — тільки Прокріда.

Нашого шлюбу правами священними я захищаюсь,

/710/ Нашим покинутим ложем, що нас поєднало недавно, —

Тим я богиню зворушив. „Ну годі, невдячний! — сказала, —

Вірний Прокріді лишайсь. Та, наскільки я бачу майбутнє, —

Ще пожалієш об тім!“ — І дозволила йти мені, гнівна.

Поки вертаюсь, неспокій бере: що не крок — мимоволі

Чую богині грізьбу. „А чи там, — промайнула підозра, —

Жде, як належить, на мене жона?“ Її вік, її врода

Наче б шептали: „Не вір!“ — „Можеш вірить їй!“ — вдача казала.

Сам же я що міг сказать? Але та, що вертавсь я від неї,

Приклад лихий подала. Втім, закоханий завжди в тривозі.

/720/ Мучить підозра. „Візьми подарунками, — радить, — на пробу

Вірність цнотливої“. Страх у мені роздуває Аврора,

Змінює (я наче сам це відчув) і лице моє, й вигляд.

От я в Афіни, Палладине місто, невпізнаний входжу.

Вже я в оселі своїй, але злочином навіть не пахне:

Дім чистоту береже, за господарем все тут сумує.

Вдавшись до хитрощів, якось проникнув я до Ерехтіди.

Глянув — і наче забув, що прийшов сюди брати на пробу

Вірність своєї дружини! Нелегко було не признатись,

Хто я такий і в обійми не взять її, як і годилось.

/730/ В смутку була. Та немає красуні, що з нею змагатись,

Хоч і смутною, могла б. До відсутнього мужа душею

Все поривалась. Отож уяви собі, друже, якою

Вродою сяла вона, якщо личила їй навіть туга!

Годі й злічить, скільки раз відхиляла вона соромливо

Спроби мої! Скільки раз повторяла: „Лише одному я

Вірна. І де б він не був — бережу насолоду для нього“.

Хто б — якщо він при