Публій Овідій Назон - Метаморфози

здоровім умі — не вважав, що подружню

Вірність доведено вже? Але я сумніваюся далі.

Сам себе знищити взявсь: їй за ніч обіцяю заплату.

/740/ Так я прилип, розщедривсь, що неначе й вона завагалась.

Далі не втримавсь: „Піймалась-таки! — у долоні я сплеснув, —

Хитрий спокусник — твій муж. Ти в руках моїх нині, зрадлива!“

Та ж — ні півслова мені. Від ганьби занімівши та болю,

З дому підступного йде, покидає невдячного мужа.

Через облудність мою, проклинаючи рід чоловічий,

В гори глухі подалась, лісовій посвятилась Діані.

Я залишився один, і вогнем пройняло мене раптом

Аж до кісток. Я вину визнавав свою, я вибачався

І запевняв, що дарунки й мене до такої провини,

/750/ Врешті, схилити б могли, що піддався б і я такій звабі.

Довго її умовляв, поки, глум над собою помстивши,

Якось вернулась вона, й проживали ми в згоді солодкій.

Ще й піднесла мені дар, — наче б мало того подарунка,

Що повернулась сама, — гончака, що його віддала їй

Кінтія, мовивши: „Скільки б не бігло з ним — він буде перший“.

З ним вона спис цей дала, що в руці його, бачиш, тримаю.

Конче довідатись хочеш про долю й того подарунка?

Слухай же. Випадок цей тебе, певно, здивує й зворушить.

Синові Лайя{369} вдалося розплутати згубну для інших

/760/ Загадку-пісню — і, стрімголов кинувшись, ницьма лежала

Темна віщунка, забувши й сама свою мову двозначну.

Вчинків, одначе, таких не лишає без помсти Феміда —

Впало негадано й друге на Фіви в краю аонійськім

Лихо: селянам немає життя од лисиці, що важить

І на худобу, й на них. От зійшлись ми, сусіднє юнацтво,

Й сіті мисливські довкола полів розіслали широких:

Легко лисиця, однак, через ту огорожу плигала,

Над полотняним окрайком тенет вигинаючи спину.

Зграї собак напускали на неї, але вона птахом

/770/ Мчала собі жартома, залишаючи всіх їх позаду.

Лелапа — так називавсь мій гончак — почали домагатись

Одноголосно усі. Він з ошийника й сам гарячково

Рвався, хотів ремінець перегризти, жадаючи волі.

Щойно пустили з припону його — і ніхто й не помітив,

Де він. Одні лиш сліди на гарячім піску залишились.

Сам же він зник із очей. Не пролине так швидко в повітрі

З розмаху кинутий спис, ні розкручений пращею камінь,

Ні легкопера стріла, що з гортінського{370} пущена лука.

Пагорб в околиці тій коршаком нависав над полями.

/780/ З нього було мені видно цю справді незвичну погоню:

То вже неначе впіймалась, то знов умикає хижачка

Псові з-під самих зубів; і біжить, хоча поле рівнинне,

Не навпростець, а петляє, описує коло — в оману

Вводить собаку мого, щоб на неї з розгону не вдарив.

Пес у хитрунки висить на хвості, вже готовий у бік їй

Ікла встромити, та ба! — тільки клацає марно зубами.

Я вже за спис ухопивсь був і вже ним почав у правиці

Звично гойдати; вкладаючи пальці в петельку ремінну,

Зір одвернув; але, перш ніж метнути, я знов перед себе

/790/ Глянув — і з дива завмер: серед поля два мармури бачу:

Той — наче мчить навздогін їй; а ця — наче все ще тікає.

Значить, хотів, щоб у тому бігу не було переможця

Бог, коли дійсно невидимий бог якийсь стежив за ними».

Те оповівши, замовк. «Але в чому тут списа провина?» —

Фок запитав. І одразу почув про вину того списа.

«Радість була для нас, друже, початком великого болю.

Слухай про неї спочатку. Приємно згадать, Еакіде,

Ті благодатні пошлюбні літа, коли, сповнені щастя,

Я — дружину кохав, а дружина — мене, чоловіка.

/800/ Спільна турбота про дім, обопільне чуття нас єднало…

Навіть Юпітер її б не привабив, закохану в мене,

Рівно ж і я б не піддався спокусниці, хоч би й Венера

Нею була, бо ж однаковий жар у серцях відчували.

Тільки-но сонце, розвіявши млу, осявало вершини,

Я спозаранку рушав з молодецьким завзяттям на лови.

В гори ні слуг я, одначе, не брав, ні собак, які звіра

Чули здаля; вузлуватих тенет не вантажив на коней —

Спис мені все заміняв. А коли вже втомилась правиця

Хижого звіра вкладать, — я шукав собі тіні, спочинку.

/810/ Милої в гості чекав із вологих долів — охолоди.

Про охолоду легку я в годину спекотливу мріяв.

Тільки її виглядав, коли зморений був, — охолоду.

„Де ти? Прилинь, легковійна! — любив я, бувало, співати, —

Злинь, найсолодша, на груди мої, поможи блукачеві!

Подихом тихим жагу пригаси, як не раз ти гасила“.

Може, й ніжніші слова — невідхильна вела мене доля! —

Я кожен раз додавав. „Найсолодша моя насолодо!

Ти покріпляєш мене, — промовляв я звичайно, — ти пестиш,

Це через тебе горнусь до лісів я, шукаю відлюддя,

/820/ Спраглий, сухими вустами ловлю твоє свіже дихання!“

Заклики ці, хтось, підслухавши в лісі, гадав, що це німфу

Я охолодою зву, що, коханням новим запалавши,

Милу свою раз у раз, на ім'я називаючи, кличу.

З тим до Прокріди побіг підслуховувач нетерпеливий

І нашептав їй усе, що почув ненароком у лісі.

Тільки-но він закінчив і — така вже любов легковірна! —

Кажуть, упала вона й тільки потім, до тями прийшовши,

Долю кляла, над собою, злощасною, руки ламала.

Все дорікала мені й під вагою уявної зради