Публій Овідій Назон - Метаморфози

/830/ Страх мала перед нічим: безтілесного ймення лякалась.

Прикро сердешній було, ніби справді їй звабили мужа.

Має ще сумнів, однак; сподівається ще на помилку,

Віри усе ще не йме і про мужа не сміє сказати

Слова лихого, хіба що сама його зраду побачить.

Ранок наступного дня після ночі заблис — і на лови

Я поспішив у ліси. Задоволений здобиччю, кличу

Знов: „Охолодо, прийди! Від утоми зціли мене, мила!“

Раптом здалося мені, що густий чагарник на мій заклик

Наче зітханням озвавсь. Я ж ізнову: „Прийди, наймиліша!“ —

/840/ Знову листок шелеснув, опадаючи. Думка майнула:

„Певно, хижак причаївсь“, — і метнув туди спис непохибний.

Там — Прокріда була. Затуляючи рану під серцем,

Зойкнула: „Горе мені!“ На голос дружини своєї

Кинувсь я в той чагарник, омліваючи серцем од жаху.

Там півживу в заплямованій свіжою кров'ю одежі

Бачу Прокріду, що спис із грудей — свій дарунок — виймає.

Тіло зімліле, дорожче мені набагато, ніж власне,

Ніжно на руки беру. Розірвавши на грудях одежу,

Пробую кров зупинить, перев'язую рану глибоку.

/850/ Слізно благаю її, щоб мене за злочинця не мала.

Втім, опадаючи з сил, перед смертю вона спромоглася

Ще на тих декілька слів: „Ради нашого шлюбного ложа,

Ради всевишніх богів і підземних, моїх; ради того,

Чим я тобі прислужилася, ради моєї любові,

Що не згасає й тепер, коли смерть через неї приймаю,

Не запроваджуй, молю, в наш подружній покій Охолоди“.

Мовила. Тут я збагнув, що ім'я привело до помилки

І пояснив їй чому. Та хіба допоміг, пояснивши?

Никне, і з кров'ю, що ллється струмком, розпливаються й сили.

/860/ Поки ще бачить, мене хоче бачити, й так, задивившись,

Душу свою жалібну мені тихо в уста видихає.

Все ж у ту мить на лиці спокійнішою начебто стала».

Плакав герой, спогадавши це, плакали й ми, та в ту пору

Входить Еак із синами двома й до походу готовим

Військом новим — і Кефал привітав зброєносні загони.

Книга восьма

Тільки-но, ясний звістуючи день, розігнала Зірниця

Темряву, — втишився Евр; набубнявіли в небі вологі

Хмари, й подався Кефал з Еакідами в море, діждавшись

Австрів, попутніх вітрів. Під їх подувом судна раніше,

Ніж сподівались, у гавань свою допливли без пригоди.

Мінос тим часом пустошить поля прибережних лелегів,

Щастя військове своє в Алкатоєвім пробує місті{371},

Де за володаря — Ніс благородний; на маківці в нього

Серед поважних сивин, багряніючи пурпуром чистим,

/10/ Волос виднівся один — запорука великої влади.

Вшосте вже місяць новий золотими рогами пишався,

Доля ж усе ще хисткою була: Перемога крилата

Все ще над полем завзятих боїв нерішуче кружляла.

Владарська вежа була, що до мурів дзвінких прилягала,

Де золоту свою ліру — так свідчить переказ — Латони

Син{372} осяйний прихилив; зазвучав тоді й камінь од неї.

Ніса дочка на ту вежу, було, залюбки піднімалась,

Ще коли мир був, і звідти, метнувши камінчик у мури,

Слухала гомін дзвінкий. Так і в пору війни вона часто

/20/ З вежі тієї на Марсові герці дивитись любила.

З часом усіх поводатарів знала вона поіменно,

Зброю, і коней, і сагайдаки впізнавала кідонські{373}.

Сина ж Європи{374}, вождя, з-між усіх вона знала в обличчя

Краще, ніж слід було знати. Прекрасним він їй видавався

Завжди: чи то він на голову, підняту гордо, надіне

Свій буйноперий шолом, а чи візьме ясніючий міддю

Щит — йому все до лиця. А коли він у дужій правиці

Ратище довге розгойдував, — діва й тоді вихваляла

Вправність і силу його. А коли напинав широченний

/30/ Лук, щоб несхибну пустити стрілу, — присягалась, що тільки

Феб може стріли так легко пускати. Коли ж він обличчя,

Знявши блискучий шолом, одслоняв, чи в плащі пурпуровім

На білосніжного сівши коня, на барвисту попону,

Поводом туго стягав рисакові запінену морду, —

Діва вмлівала тоді й, задивившись на нього, втрачала

Розум, щасливим здавався їй спис, що не раз у правицю

Брав його Мінос, щасливим — і повід у нього в долонях.

Прагне у табір чужий — о коли б це можливо! — майнути

Кроком дівочим легким. Із високої вежі готова

/40/ Кинутись прямо туди, де розставив укріплення кноський

Ворог, або відчинить перед ним мідноковані брами, —

Все, чого б Мінос хотів, те зробила б. Тим часом сиділа

Й так, дивлячись на Діктейця{375} намет білосніжний, до себе

Мовила: «Клясти цю прикру війну, чи радіть їй, — не знаю:

В ній моє горе, бо той, в кого я закохалася, — ворог;

В ній, проте, й щастя: без неї коханого б я не пізнала.

Втім, як заложницю взявши мене, цю війну припинити б

Міг він: і миру заруку, й супутницю б мав одночасно.

Вірю тепер, що сам бог запалитися міг до тієї,

/50/ Що народила тебе, незрівнянного в силі та вроді.

П’яна була б я од щастя, коли б, у повітрі змахнувши

Крилами, в таборі кноського владаря враз опинилась.

Там не таїлася б я, запитала б, яке він за мною

Придане б мати хотів. Якщо батьківські вежі,