Публій Овідій Назон - Метаморфози

Хай пропадає жаданий мій шлюб: не піду я на зраду,

Щоб догоджати собі! А проте переможцю піддатись —

Це не така вже біда, якщо той переможець ласкавий.

Врешті, війну він веде справедливу — за вбитого сина.

Сильний і правдою він, і військами, що стали за правду.

/60/ Нас переможуть-таки. То чому ж, коли місто повинно

Впасти, — крізь мури ці Міносу має дорогу прокласти

Марс, а не пристрасть моя? Чи не краще б йому без убивства

Та зволікань перемогу здобути, без крові своєї:

Я ж усе більше боюсь, щоб тебе ненароком у груди,

Міносе, хтось не вразив. Та чи трапиться десь такий нелюд,

Щоб кровожерливим списом навмисно націлився в тебе!

Задум подобавсь мені. Так і буде: з собою і край свій

Міносу в придане дам і тим самим покінчу з війною.

Задум, однак, — ще не все: біля входів усіх — охорона;

/70/ Батько пильнує, чи брами зачинені. Рідного батька

Я, нещаслива, боюсь. Він один — проти мрії моєї.

О, якби з ласки богів не було в мене батька! Та, врешті.

Кожен — сам собі бог: боязким не сприятиме доля.

Інша, таким ось вогнем запалившись, напевно б, одразу

Всі перешкоди змела, що стоять на шляху до любові.

Може, я слабша від інших жінок? Але ж кинутись можу

І на мечі, й у вогонь. Ні про меч тут, одначе, не йдеться.

Ні про вогонь — про один тільки батьковий волос багряний, —

Він-бо для мене дорожчий од золота; він лиш єдиний

/80/ Може мене ощасливити, те, чого прагну, — здійснити».

Мовила так. А між тим годувальниця дум невсипущих —

Ніч западає, і визріла в темряві чорна зухвалість.

Першому спокою всі піддались, що розслаблює тіло

Після турботного дня. Потихеньку дочка проникає

В батькову спальню і — злочин нечуваний! — зрізує в нього

Згубний отой волосок. Нечестивою здобиччю горда,

Вже поспішає вона; залишивши позаду й ворота,

Станом ворожим (аж так на заслугу свою уповає!)

До владаря підійшла. Він здригнувсь на таку її мову:

/90/ «Пристрасть мене на цей злочин підбила: я, Нісова донька,

Скілла, тобі оддаю і свої, й свого батька пенати.

Жодної плати, крім тебе, не хочу. Візьми ж цей багряний

Волос, палкого чуття мого знак, і вважай, що не волос —

Голову батька вручаю тобі!» Й подає лиходійка

Міносу дар свій, простягши правицю. Та він одсахнувся

Вражено й так відказав на цей вчинок її небувалий:

«Геть хай із світу свого проженуть тебе жителі неба,

Нашого віку ганьбо! Хай земля відцурається й море!

Не потерплю ж я того, щоб колиска верховного бога,

/100/ Крит, що є світом моїм, був притулком такому страхіттю!»

Мовивши те, ворогам переможеним видав закони,

Бо справедливість любив над усе, й повелів одв'язати

Прив’язі й веслами гнати на Крит мідноковані судна.

Скілла, помітивши з берега судна, збагнувши нарешті,

Що не отримати їй від вождя нагороди за злочин,

Слів для благань не знаходячи, гнівом страшним вибухає.

Руки простигши, кричить, — розлючена, простоволоса:

«Гей, чужоземцю, куди ж ти, куди ж ти пливеш без тієї,

Що над вітчизну, над рідного батька добро твоє ставить?

/110/ О безсердечний, куди ж ти, чия перемога — це злочин

Як і, заслуга моя? Чи твоєї душі не зм’якшили

Дар мій, кохання моє? Не розчулило те, що тобою,

Тільки тобою живу? Бо куди ж нещасливій податись?

Може, в свій край? Він подоланий. Втім, коли б навіть був вільний,

Зрада туди мені йти не дозволить. То, може, до батька?

Він — мій дарунок тобі. Громадяни мене зневажають,

Та й для сусідів я — приклад жахливий. Вигнанкою світу

Стала я з тим, щоб один тільки Крит мене міг прихистити.

Ти ж, коли шлях і туди перетнеш мені, тут залишивши, —

/120/ Значить, тебе не Європа зродила, а Сірти{376} суворі,

Австрами гнана Харібда, вірменського краю тигриця.

Ти — не Юпітера син; твою матір, Міносе, викрав

Не перевтілений бик, все це — вигадки: справжнім биком був,

Диким до того ж, який і не відав ніколи любові,

Той, що тебе породив. Тож карай мене нині по праву,

Батьку мій, Нісе! Втішайтеся, мури, котрі я посміла

Зрадити! Смертної кари за це, присягаюсь, я гідна.

Хай, проте, смерть заподіє мені хтось із тих, кого підло

Зрадила я! Чи ж тобі, кому злочин приніс перемогу,

/130/ Бути мені за суддю? Хай мій гріх щодо батька й вітчизни

Ляже на плечі твої. Тобі й справді до пари дружина{377},

Що, дерев'яним зображенням хитро бика підманувши,

Плід понесла в своїм лоні подвійний. Але ж чи сягає

Голос мій слуху твого? Чи вітри тільки звук невиразний

Морем так само женуть, як і судна твої, о невдячний?

Хто б дивувався тепер, що бика замість тебе воліла

Взяти за мужа собі Пасіфая: ти більше мав люті.

Горе! Чого ж я стою? Веслярі вже розрубують, чую,

Хвилю дзвінку, а зі мною й земля моя вже відступає.

/140/ Та не поможе тобі, хто забув про моє добродійство,

Квапитись так: дожену й, за корму луковидну вхопившись,

Буду пливти, з кораблем нерозлучна». І стрибнула в море,

Вже й до корми дотяглася (жага їй примножила сили),

Вже он за кноським судном, невідчепна супутниця, в'ється.

Батько її спостеріг (перемінений в хижого птаха,

Він понад морем ширяв, жовтуваті розправивши крила), —

Тут же на неї упав, щоб ударити загнутим дзьобом.

Та ж, налякавшись, корму відпустила, вже падала