Публій Овідій Назон - Метаморфози

Й тут мов легкий вітерець їй не дав доторкнутись до хвилі:

/150/ Крила були — замінилась у птицю й вона, що на згадку

Про волосок, по-злочинному зрізаний{378}, зветься «Кіріда».

Мінос, як тільки торкнувсь кораблями землі куретідів{379},

Сотню биків на жертовники вічним богам у подяку

Склав і в палатах своїх порозвішував здобич багату.

Роду неслава тим часом зросла: материнської зради

Свідченням явним була дивовижна двотіла потвора.

Вирішив Мінос усунуть цей сором зі спальні своєї,

В дім незвичайний його, під склепіння глухе, помістивши.

Сам винахідник Дедал, із митців найславніший у світі,

/160/ Звів цю будівлю складну: переплутавши знаки, химерним

Плетивом різних ходів будь-кому міг там око змилити.

Так от фрігійський Меандр течією прозорою в полі

В’ється: то наче назад, то повзе вже вперед непомітно,

Хвилю зустрічну в потік свій приймаючи, вічно рухливий,

То до верхів’я свого, то до моря відкритого зверне

Хвилю грайливу, хистку. Так облудно й Дедал заплітає

Безліч усяких доріг; навіть сам із глибин лабіринта

Ледь до порога вертавсь: так ходи хитромудро петляли!

Там і загнали того, хто биком водночас був і хлопцем.

/170/ Там він і крові актейської двічі напивсь, але втретє,

З дев’ятиліттям новим, переможений, вже не напився:

Двері, що вдруге ніхто в них не входив, удруге побачив

Той, кого нитка вела рятівна з допомогою діви{380}.

Зараз же, викравши Міноса доньку, нащадок Егея{381}

Морем до Дії подавсь, а супутницю кинув, жорстокий,

Там, на її побережжі. Заплакану, журну, самотню

Вакх пожалів, пригорнув. А щоб вічною поміж зірками

Славою діва втішалась, — вінок із чола її знявши,

В зоряне небо метнув; у повітряні звившись простори,

/180/ Лине — й мигтять, поробившись зірками, його самоцвіти.

Форму зберігши вінця, зупинивсь він, де два Геркулеси{382}:

Той, що припав на коліно, і той, що в руці із змією.

Втім, надокучив Дедалові Крит, утомило вигнання;

Рідні місця спогадав, та від них одмежований морем, —

«Хай собі, — мовив якось, — перекриє моря й суходоли, —

Небо відкрите для нас, тож по ньому майнемо додому.

Землі й моря хоч посів — не посів, проте, Мінос повітря».

Мовив і думку свою скерував на нечуване діло,

Взявся природу мінять: укладає рівненько пір'їни,

/190/ Щоб поверх менших, дрібних, поступово все більші лягали;

Наче по схилу рядками росли вони. Так от селяни

Склали собі з різнодовгих тростин гомінливу сопілку.

Ниткою зв’язує їх посередині, скріплює воском

При корінцях, а тоді, так уклавши їх, дещо згинає,

Як ото в птаха крило. Ні на крок не відходив од батька

Хлопець Ікар; що торкається згуби своєї — не відав.

То, сміючись, перехоплював пір’я, що ним час од часу

Бавився вітер-блукач, то розм’якшував пальцем жовтавий

Віск, заважаючи батькові в праці його небувалій, —

/200/ Все під ногами крутивсь. Та нарешті великий умілець

Викінчив твір і, обидва крила до плечей прикріпивши,

Ледь ворухнув ними — й наче гойднувся в легкому повітрі.

Тут він і сина повчав: «Лиш середнім, Ікаре, благаю,

Шляхом лети: бо занизько полинеш — то стануть важкими

Крила від плескоту хвиль, а зависоко — сонцем їх спалиш.

Крайностей двох уникай! Оглядатись не смій на Боота,

Ні на Геліку, ані на оголений меч Оріона{383}.

В небі мене лиш тримайсь!» А тим часом уміння польоту

Вчить і йому до плеча прикріпляє крило небувале.

/210/ Руки ж у старця тремтять, а поорані зморшками лиця

Вогкими стали од сліз. Пригорнув, приголубив Ікара, —

Більше ж нагоди не мав! Над землею піднявшись на крилах,

Першим летить, боячись за супутника-сина, мов птиця,

Що пташенят із стрімкого гнізда випроваджує вперше.

Хлопцеві вказує шлях, до хисткого привчає мистецтва,

Крилами змахує сам і за летом Ікаровим стежить.

Хто б їх не вгледів тоді: чи рибалка, що завше тримає

Вудку гнучку, чи пастух із кийком, чи плугатар похилий —

Кожен із дива завмер, бо гадав, що над ним у повітрі

/220/ Линуть безсмертні боги. Ось і Самос, Юнони оселя,

Зліва під ними проплив, уже Делос і Парос минули,

Справа лишився Лебінт і Калімна{384}, що славиться медом.

Тут захопився польотом Ікар і, налігши на крила,

Врешті, відбивсь од вождя: потягла його в небо високе

Вільного лету жага. Та сусідство пекучого Сонця

Віск запашний, що скріпляв його крила, вогнем розм’якшило.

Скапав розплавлений віск — і руками, безкрилий, у небі

Марно махає Ікар: на повітря вже нічим опертись.

Батька ще кликав, коли вже приймало його лазурове

/230/ Море, котре з тих часів називають Ікаровим морем.

Батько нещасний — уже ж і не батько, — «Ікаре мій! — кличе, —

Де ти, мій сину, тепер? У якім однайду тебе краї?»

Все він «Ікаре!» гукав, та, побачивши пір’я на хвилі,

Хист свій прокляв, у могилу, засмучений, синове тіло

Склав, а місцевість цю названо йменням того, хто в могилі.

Те, як безрадісний батько тужив над останками сина,

Вгледіла із рівчака балаклива куріпка й одразу

Стала на радощах бити крильми, не ховаючи втіхи.

В роді пернатих єдина, раніше небачена, птиця,

/240/ Щойно ж бо пір’я вдягла, щоб тобі докоряти, Дедале.

Сина в науку сестра віддала йому, —