Публій Овідій Назон - Метаморфози

хто ж бо то може

Долю свою передбачити? — Тільки шість років подвоїв

Хлопець, а розум його вже для різних наук був придатний.

Глянув якось на остистий хребет, що лишився від риби,

Взявши його за зразок, він зубці на тонкому залізі

Густо нарізав — і вийшла пила з-під руки його вперше.

Перший він також єдиним вузлом поєднав дві залізні

Ніжки, й коли між собою вони на віддалі рівній, —

Твердо одна з них стоїть, а друга — коло обводить.

/250/ Заздрість Дедала взяла, і з високого замку Мінерви

Учня свого зіштовхнув стрімголов, і збрехав, що хлопчина

Сам спотикнувсь, та його на льоту підхопила Паллада,

Здібних людей опікунка, — і в пір’я в повітрі вдягнула.

Світлого розуму жвавість колишня при тій переміні

В крила й ноги пішла, лиш ім’я залишилось незмінним.

Високо все ж не злітає куріпка, тому й свої гнізда

Не на високім гіллі, не по різних вершинах звиває, —

Яйця кладе по кущах, перепурхує з місця на місце;

Страшно їй злинути вище: лякає колишнє падіння.

/260/ Вже на Етнейській землі{385} зупинився Дедал у великій

Втомі, й Кокал, захистивши благальника силою зброї,

Виявив ласку йому. Вже не мусили слати Афіни

Жертви сумної на Крит завдяки переможцю Тесею.

Храми вінчає народ; і Юпітера, й збройну Мінерву,

Й інших безсмертних богів заодно величаючи вдячно

Кров'ю жертовних тварин і жертовників димом пахучим.

Славне Тесея ім'я наче вітром розсіяла чутка

По арголідських містах, тож народ усієї Ахаї

Став допомоги благать, опинившись у скруті великій.

/270/ По допомогу тоді й Калідон, хоча мав Мелеагра,

Мало що не на колінах звернувсь. А причиною просьби

Дикий кабан був — служитель і месник Діани гнівної.

Кажуть, володар Ойней у подяку за рік урожайний

Перші плоди склав Церері, вином уласкавив Ліея,

Соком оливок Палладиних — жовтоволосу Мінерву.

Віддана спершу сільським божествам, до богів олімпійських

Шана ця, врешті, дійшла. На жертовниках доньки Латони

Ладан, одначе, не тлів, а стежки бур'яном забуяли.

Гнів і богам не чужий. «Не залишим цього без покари!

/280/ В шані відмовили нам, але ми не відмовим у помсті!»

Щоб голослівною в гніві не бути, на землі Ойнея

Месника шле — кабана: ні в Епірі, що травами славний,

Ні на лугах сицилійських биків не знайти, йому рівних.

Очі спалахують кров’ю й вогнем, надимається шия,

Густо щетиною їжиться весь; на пригорбленій спині —

Мовби високі списи, гостролезими вістрями грізні.

Рикне той звір — і спливає з його страхітливої морди

Піна, скипаючи; ікла ж у нього, — мов бивні слонові.

Блискавка — подих його, що на відстані спалює листя.

/290/ То потолочить посів, який тільки-но в полі заврунивсь,

То — обважнілі жита, селянина сподіванки марні.

Гинуть на пні пшениці, подарунки Церери; намарно

Засіки ждуть, поки в них золотаве посиплеться зерно.

Лози виткі з виногронами разом затоптані в землю,

З ними — й зелена, в плодах, засихає підрита оливка.

Вже й на стада він упав, і ніхто — ні пастух, ні собаки,

Ні круторогі бики не були порятунком худобі.

Люд утікає з полів і безпечним себе почуває

Тільки за муром міським, поки відділу хлопців добірних

/300/ Не підібрав Мелеагр, голосної бажаючи слави:

Два близнюки{386} там були, Тіндарея сини: один вершник,

Другий — кулачний боєць; був Ясон, мореплавець одважний,

Був і Тесей, нерозлучний із другом своїм — Пірітоєм;

Два Тестіади й сини Афарея: Ідас прудконогий

Та гострозорий Лінкей; і Кеней був, тоді вже не діва,

Грізний Левкіпп і Акаст, що несхибно вмів списа метати,

Був Гіппотой, був Дріант і нащадок Амінтора — Фенікс,

Актора два близнюки і Філей, посланець із Еліди.

Був там силак Теламон, був Ахілла великого батько,

/310/ З Феретіадом прибув Іолай, що з Беотії родом,

Еврітіон запальний, Ехіон, нездоланний у бігу,

З Наріка{387} — жвавий Лелег; Панопей, і Гілей, і суворий

Гіппас, і Нестор, який на той час був у розквіті віку,

Й ті, що їх вирядив Гіппокоонт із прадавніх Аміклів.

Ще й паррасієць Анкей з Пенелопиним свекром; розумний

Був Ампікід і Еклід, ще безпечний тоді від дружини,

Врешті, — й окраса лікейських гаїв була — діва тегейська.

Одяг їй застібка зверху скріпляла, відточена гладко;

Скромно, у вузол один, вона просте волосся збирала.

/320/ Збоку дзвонистий висів сагайдак із слонової кості,

Стріл охоронець, у лівій руці мала спис ясеновий.

З виду такою була: як на хлопця, то — можна б сказати —

Надто дівоча, але як на дівчину — надто хлоп’яча.

Тільки-но вгледів її калідонський герой{388} — і любов'ю

Тут же пройнявсь проти божої волі; відчувши глибинний

Пал, — «О щасливим, — сказав, — буде той з юнаків, кого мужем

Зволить назвати вона!» Та на більше ні час не дозволив,

Ні соромливість, бо вже починались небачені лови.

Ліс, що від віку сокири не знав, од рівнини почавшись,

/330/ Ген, до пологих полів, непроглядний, густий, простелявся.

Щойно туди прибули — за роботу взялися сміливці:

Ті вже розтягують сіті, ці — псів із припону спускають,

Інші — по слідові йдуть, безрозсудно життям своїм важать.

Діл там заглиблений був; рівчаками туди переважно

Води пливли дощові. По вологому дні того долу

Гнув своє пруття вербняк, очерет височів тонколистий,

Серед низьких комишів лепеха пробивалася гостра.

Вигнаний зграєю