Публій Овідій Назон - Метаморфози

псів із гущавини в натовп мисливців

Кинувсь кабан, мов із хмар, що зітнулись, вогонь блискавичний.

/340/ Ліс вилягає за ним. Наче в бурю лунає довкола

Гуркіт і тріск. Загукали бійці. У могутній правиці

В кожного — спис наготові; тремтить його вістря широке.

Рине розлючений звір. Ударяючи іклами скоса,

Так і розкидує вправо та вліво собак гавкотливих.

Першим метнув Ехіон, розмахнувшись, але надаремно:

Спис не потрапив у ціль, лиш черкнув по корі ясеновій.

Другий за ним, коли б кинутий був трохи з меншим зусиллям,

Певно, в хребет кабанові б уп’явсь, а не в землю, далеко

Спереду; списом метнув так потужно Ясон-пагасеєць.

/350/ «Фебе, — шепнув Ампікід, — я ж тебе шанував і шаную,

Вияви ласку й мені: поможи того звіра поцілить!»

Вислухав бог і, що міг, те зробив: кабана таки вдарив

Спис Ампікіда, не зранив, однак: на льоту йому збила

Вістря залізне Діана; мети досягло тільки древко.

Тут аж запінивсь кабан, розбуявсь, наче грім у негоду:

Полум'ям очі блищать, блискавиці з грудей видихає.

Камінь із пращі напнутої пущений так невідхильно

Мчить на твердині, наповнені військом, або на високі

Мури, як дик ошалілий — у гурт юнаків із розгону

/360/ Вклинивсь. Лежать уже ті, що праворуч на чатах стояли:

Евпалам із Пелагоном; уже відтягнули їх друзі.

Від блискавичного ікла й Енесім не зміг ухилитись,

Гіппокоонта нащадок: намірився вдатись до втечі,

Зблідлий, та пізно було — підколінки підтяті ослабли.

Може б, і Нестор-пілосець, троянських часів не діждавшись

Там свою голову склав, та на списі, немов на жердині,

Він із розгону стрибнув між галуззя найближчого дуба —

Звідти, врятований чудом, на ворога-вепра дивився.

Дик, свої ікла між тим нагостривши об корінь дубовий,

/370/ Смертю вже знову грозить і, блискучою зброєю гордий,

Зранює іклом кривим Еврітідові-велетню литку.

Два близнюки, що зірками не стали ще в небі{389}, тим часом

На білосніжних гарцюючи конях, брати нерозлучні,

З виду прекрасні, ставні, ненастанно в руках потрясали

Гостроконечні списи, їх метнути постійно готові.

Певно б, і влучили вепра, коли б не пірнув, щетинястий,

В дебрі, куди не прорветься ні кінь, ані спис не проникне.

Кинувсь туди й Теламон запальний, та, спіткнувшись об корінь,

Раптом на повнім бігу на землі розпластавсь, необачний.

/380/ Поки його піднімає Пелей, вже стрілу бистролетну,

Вигнувши лук свій, пустила в гущавину діва-тегейка.

Звіру під вухом застрягла стріла, тільки злегка дряпнувши

Шкіру, й щетина там кров'ю забарвилась ледве помітно.

Кажуть, тим успіхом першим не так сама діва пишалась,

Як Мелеагр: саме він, запримітивши кров на щетині,

Друзям на неї увагу звернув, а мисливиці юній, —

«Честь і хвала за цей постріл, — сказав, — тобі буде по праву!»

Соромно стало мужам, бадьорять один одного; криком

Духу собі додають і списи безуспішно метають:

/390/ Ні розмахнутись, мовляв, ні прицілитись тут неможливо.

Ось на загибель свою топірець ухопивши двосічний,

Кинувсь Аркад: «Ану, місце мені! Покажу вам, — гукає, —

Як над жіночою зброєю верх бере ця, чоловіча!

Хоч під опікою звір у мисливиці — доньки Латони,

Все ж упаде під моїм топірцем на очах у Діани!»

Так ото він похвалявсь і сокиру двобічну рішуче

Над головою підняв, її в руки обидві узявши.

Звівсь для удару навшпиньки, подався вперед, але першим

Вепр на сміливця напав: увігнав йому два блискавичні

/400/ Ікла під низ живота, де смертельною рана буває. —

Впав після нього й Анкей; розповзлись на землі біля нього

Кишки, що кров’ю набухли, земля багряніє довкола.

Вийшов на звіра тоді Пірітой, Іксіона потомок,

Ратищем довгим усе потрясаючи в дужій правиці.

«Стань трохи далі, дорожчий мені над життя моє власне,

Втіхо моєї душі! — йому крикнув Егід{390}, — бо й хоробрим

Далі стояти не гріх. Не повторюй помилки Анкея!»

Мовив і списа метнув із важким наконечником мідним.

Добре метнув, і, можливо, всміхнулася б доля Тесею, —

/410/ Лиш, на гілляку натрапивши, спис відхилився від цілі.

Потім метнув ще Ясон, але й тут несподівано втрутивсь

Випадок: спис Келадона прошив замість дикого звіра

Й, нутрощі вирвавши, вістрям червоним у землю заглибивсь.

Двічі метнув Мелеагр: із списів його перший — у землю,

Другий — у вигнуту спину страховиська глибоко вбився.

Поки шаліє кабан, завертівшись, як вихор, од болю,

Поки розбризкує піну криваву й похрюкує грізно,

Той, хто поцілив — не гається: вибравши мить відповідну,

Ратище довге гладке заганяє йому під лопатку.

/420/ Скрикнули радісно друзі; потиснути хоче негайно

Всяк у правиці своїй переможця щасливу правицю.

Аж заніміли на вид хижака: на землі розпростертий,

Він видається немовби ще більшим, ще й досі вселяє

Страх, але кожен кольне: хоче кров його мати на списі.

А переможець, ногою притиснувши голову звіра, —

«Здобич ця, — каже, — по праву твоя, нонакрійська красуне{391},

По справедливості й славу та честь розділю я з тобою».

Тут же він діві дарує страшною щетиною вкриту

Шкуру й оздоблену грізними іклами голову вепра.

/430/ Милий дарунок їй, милий і той, хто подав цей дарунок.

Інші — позаздрили; чутно було невдоволений гомін.

Ось, замахавши руками, взялись на все горло кричати

Тестія гнівні сини: «Ану кинь це й на честь чоловічу,

Жінко, не смій зазіхать! І не дуже на вроду надійся,

Щоб не покинув тебе переможець, хоча й закохався!»

В неї — цей дар відняли, дарувати можливість — у нього.

Не потерпів тут нащадок Маворта; скипівши від люті, —

«Знайте ж ви, —