Публій Овідій Назон - Метаморфози

Астіпалея:

Цій він мечем пригрозив; обіцяв подарунки — Анафі.

Взяв і низинний Мікон, і Кімол, що на крейду багатий;

Далі й Сірон, де квітує чебрець, і Серіф, де рівнини,

Парос, де мармур, і край, що його нечестива фракійка

Арна{356} колись продала: пожадане отримавши злото,

Птахою стала вона, що на золото й нині поквапна;

Птаха ця, з чорними ніжками й чорним оперенням, — галка.

Лиш Оліар і Дідіми, лиш Андрос, Гіара і Тенос,

/470/ І Пепарет — острівець, на блискучі оливки багатий,

Суднам із Кноса{357} не слали підмоги. Тож Мінос вітрила

Вліво звернув, до Енопії, де Еакідів країна.

Так називали її в давнину, та Еак{358} їй дав іншу

Назву: Егіна — це ймення колись його мати носила.

Юрмиться люд: роздивитись такого преславного мужа

Прагне. Спішить Теламон, а за ним підбігає молодший

Від Теламона Пелей і третій — Фок{359}, вслід за ними.

Повагом, не поспішаючи, — все-таки вік за плечима, —

Йде сам Еак і розпитує, що привело їх в Егіну.

/480/ Вчувши про батькове горе, зітхнув. А йому повелитель

Криту, де славних сто міст, відмовляє такими словами:

«Месницькій зброї моїй посприяй: в справедливім поході

Часткою військ моїх будь. За могилу розради я прагну».

Парость Асопа{360} йому: «Надаремне благаєш: не може

Край мій піти на таке: найтісніше з землею Кекропа

Нині пов'язані ми, договір є міцний поміж нами».

Той, спохмурнівши, пішов; «Пожалієш об тім договорі!» —

Мовив. І вирішив краще погрожувать збройним походом,

Ніж, розпочавши війну, передчасно в ній тратити сили.

/490/ Судна ліктійські{361} ще видно було з Енопійської вежі

В морі, коли під вітрилом тугим корабель бистрохідний

З Аттіки в гавань уже запливав, до прихильного краю.

На кораблі був Кефал, а при ньому — веління вітчизни.

Гостя зустріли Еака сини і впізнали Кефала,

Хоч і давно з ним не бачились. Дружньо правиці подавши,

В дім запросили, до батька. Герой величавий, що з віком

Не розгубив ще яскравих слідів молодечої вроди,

Входить, оливкову гілку тримаючи, — знак свого краю.

Двоє молодших стоять і ліворуч од нього, й праворуч —

/500/ Кліт із Бутеєм, Палланта{362} сини, що з Кефалом дружили.

Після взаємних вітань, що без них не обходиться зустріч,

Волю Егея Кефал переказує, просить подати

Поміч, про дружні зв’язки, що ріднять їх оддавна, згадавши.

Врешті, йому нагадав, що й Ахаї погрожує Мінос.

Гарно промовив — і справі поміг: на блискучу головку

Скіпетра владар Еак ліву руку рішуче поклавши, —

«Помочі ви не просіть, а беріть її, — мовив, — Афіни!

Сили всього мого острова, все, що мені постачає

Нинішня влада моя, — ви своїм без вагання вважайте.

/510/ Війська мого для моїх і для ваших потреб не забракне.

Дяка богам, не в біді ми, тому перепрошувать — зайве».

«Хай буде й далі так, — мовив Кефал, — громадян хай прибуде

В місті твоїм. Я от радий був щойно, коли ваша молодь

Вийшла назустріч мені — юнаки, один одного варті,

Красені в розквіті літ. Багатьох не знаходжу, одначе,

З тих, що їх бачив я, в вашім краю побувавши раніше».

Важко зітхнувши, таку повів мову Еак сумовито:

«Кращою долею, друже, змінився печальний початок.

О, якби можна, його не торкнувшись, про неї згадати!

/520/ Та по порядку, про все оповім, щоб не гаяти часу.

Прахом, кістками лежать усі ті, що про них пам'ятаєш.

З ними частину набутку свого щонайкращу я втратив!

Мор наше місто косив: його гнівна Юнона зіслала

В злобі сліпій на цей край, що суперниці носить імення.

Поки вважали це лихо земним і не відали, звідки

Впав цей удар, у мистецтві лікарськім рятунку шукали.

Зрадило їх і воно: переможене, впало мистецтво.

Темною млою в цей день над землею нависло понуре

Небо й повітрям парким нездорові наповнились хмари.

/530/ Роги свої, наливаючись, місяць єднав учетверте

І, коли тоншав, роз’єднував їх учетверте, — та все ще

Австри, палючі вітри, розвівали над містом заразу:

В води вона, як відомо, проникла — в струмки та озера.

А по полях, що взялись бур’яном, розповзлось усіляке

Гаддя й своєю отрутою чорною повнило ріки.

Пошесть пішла наперед на собак, на птахів, на отари,

На хижаків — наче пробував мор свого подиху силу.

З подивом бачив рільник нещасливий, як, тягнучи плуга,

Падали дужі бики, борозни до кінця не довівши.

/540/ Жалібно бекали рунисті вівці; у них випадала

Вовна сама по собі й хворобливо зсихалося тіло.

Чистої крові рисак, володар бігової доріжки,

Пальми не гідний тепер: забуваючи славу колишню,

Тільки постогнує, в стайні чекає повільної смерті.

Гнівом не вибухне дикий кабан, не втішається сарна

Прудкістю ніг, а кошлатий ведмідь на бика вже не вийде.

Млявість панує довкіл. По лісах, і полях, і дорогах

Трупи огидні лежать. Занечищує сморід повітря.

Дивне скажу: не чіпає собака ні вовк-сіроманець

/550/ Падла, ні пажерний птах. Розкладаються трупи, й розносять

Запах важкий, і недугом заразливим сіють довкола.

Врешті на вбогих селян, смертоносної сили набравшись,

Мор наваливсь і в оточене мурами місто ввірвався.

Спершу нутро все горить. Червоність і віддих палючий

Свідчать про внутрішній жар. Не вміщається в роті розбухлий,

Здерев'янілий язик. Пересохлим, порепаним горлом