Публій Овідій Назон - Метаморфози

class="v">Давньої Кеї{339} Картейська твердиня лишилась позаду,

Де колись Алкідамант заніміє з великого дива, —

/370/ Батько, — як донька його переміниться в тиху голубку.

Вже й Гіріею побачили, озеро, й Кікнову Темпе,

З'явою лебедя вславлені: подарував юнакові

Філій пернатих приручених і велетенського звіра —

Лева до ніг йому склав. Той велів ще й бика подолати —

Впорався Філій з биком, та не дав його Кікну в дарунок,

Як не прохав той: гордив, було, хлопець палким його серцем.

«Ще пожалкуєш!» — обурився Кікн, і з високої скелі

Кинувся сторч головою. Гадали, що хлопець розбився,

Він, проте, лебедем став і на крилах повис білосніжних.

/380/ Лиш Гіріея не знала того й, затуживши за сином,

Вся розпливлася слізьми — Гіріеєю, озером, стала.

З тими місцями межує Плеврон{340}, де на крилах тремтливих

Ран од своїх же дітей офіянка уникнула, Комба.

Ось і поля Калавреї{341}, що милі були для Латони;

Там володар із дружиною злинули в небо птахами.

Справа Кіллена лежить, де, за звичаєм дикого звіра,

З рідною матір’ю ложе своє мав Менефрон ділити.

Бачить Кефіса здаля, що оплакував долю невтішну

Внука: його замінив Аполлон у тюленя товстого;

/390/ Бачить домівку Евмела, який побивався за сином.

Врешті, в Ефіру{342} Піренську домчали Медею-чаклунку

Крила зміїні. Прадавніх людей ще від першого віку

Виник там рід од грибів лісових, що зросли під дощами{343}.

Потім, коли наречену{344} спалила колхідська отрута,

Й море пожежу палацу одне віддзеркалило й друге{345},

Й кров’ю дітей обагрилось залізо, — тікає злочинна

Мати од гніву й меча, відімстивши зрадливцю Ясону.

Злинувши знов на Титанових зміях{346}, вона прибуває

В замок Паллади{347}. Тебе, справедлива Фенеє, в повітрі

/400/ Бачили там і тебе, що літав побіч неї, Періфе;

Там на незвичне оперлась крило й Поліпемона внучка{348}.

Владар Егей{349} прихистив утікачку. В однім тільки схибив:

Їй, крім притулку, ще й руку подав, поєднавшись у шлюбі.

Скоро й Тесей появився, дитя, невідоме для батька{350},

Мужній герой, що зумів упокорити Істм двобережний.

Щоб подолати його, аконіт заварила Медея —

Десь аж на березі скіфськім чаклунка його назбирала.

Кажуть, з-під зуба собаки, котру народила Єхидна,

Зілля те вбивче зросло. Де печера глибока темніє,

/410/ В'ється там спадистий шлях. Ось по ньому тірінфський сміливець{351}

Цербера-пса, що пручавсь і від променів сонця сліпучих

Очі сховати хотів, на ланцюг адамантовий взявши,

Вивів-таки з-під землі. Тоді Цербер у люті скаженій,

Гавкотом тричі повітря прозоре довкіл колихнувши,

Тричі блідавою піною бризнув на поле зелене.

Піна, гадають, коріння пустила; черпнувши врожайних

Соків тієї землі, набула смертоносної сили.

Пнеться й по схилах те зілля цупке і тому аконітом

Назване серед селян. Із намови хитрунки-дружини

/420/ Батько Егей подає його синові (думав — що ворог).

Келих узяв у правицю Тесей, не чекаючи лиха,

Й тут на руків’ї меча запримітив здивований батько

Знак свого роду — й злочинний напій з-перед уст йому вибив.

Та врятувалась Медея закляттями — в хмару пірнула.

Батько, хоч як ізрадів, що живим його син залишився,

Довго був наче не свій, аж не вірив, що міг мимоволі

Руку на сина здійнять. Уже вівтарі роздуває,

Щедро складає безсмертним дари. Розсікають сокири

Шию могутніх биків; на рогах у них — стрічки жертовні.

/430/ Жоден день перед тим так осяйливо для Ерехтідів{352},

Радісно так не заблис. До гостини сідають вельможі

Й простий народ. За вином, що людей звеселяє, по колу

Пісня пішла: «Гомонить про діла твої славні, Тесею{353},

Весь Марафон, зачудований кров'ю бика — Мінотавра.

Те, що спокійно за плугом іде селянин кроміонський, —

Також заслуга твоя. Завдяки тобі край Епідавра

Бачив, як велет, озброєний києм, упав — син Вулкана.

Бачили мертвим Прокруста жорстокого хвилі Кефіса.

Як поваливсь Керкіон, — Елевсін це побачив Церерин.

/440/ Впав і Сініс, що для зла застосовував рук своїх силу:

Стовбури він нагинав; до землі, було, схилить верхів’я

Сосни, щоб ген розметать пошматоване тіло людини.

До Алкатої, до стін лелегейських безпечний провадить

Шлях, коли згинув Скірон. Лиходія розсіяні кості

Ні суходіл, ані хвиля морська не схотіли прийняти.

Довго ще, кажуть, їх вітер носив, поки з часом не стали

Скелями; й досі така ж у них назва: Скіронові скелі.

Та, коли б ми твої вчинки й літа зрахувати взялися, —

Подвигів більше було б, ніж років. Ми за тебе, могутній,

/450/ Купно благаєм богів. Піднімаємо келих — за тебе!»

Схвально на слово те люд одгукнувсь, і розлігся в палаці

Гомін. Кутка не було, де б смутились, у цілому місті.

Все ж (отакою вже куцою в нас насолода буває:

Щось неодмінно її скаламутить!) Егей, повернувши

Рідного сина собі, безтурботно не міг веселитись:

Мінос{354} готує війну. Нездоланні морські в нього й піші

Сили, та батьківський гнів — наймогутніша Міноса зброя:

За Андрогея, загиблого сина, спішить відомстити.

Та перед тим він союзні війська до війни залучає.

/460/ Темні моря борознить, кораблі спорудивши крилаті.

Ось вже Анафа{355} війська подала йому й