Публій Овідій Назон - Метаморфози

Оленя жвавого; ще й голова криводзьоба, а з нею

Яйця ворони, що дев'ять віків уже провікувала.

Врешті, ще й інших чимало речей, котрі й назви не мають,

Кинувши в цю, вже й без того міцну, як для смертного, суміш,

Все це від самого дна заколочує аж до блідої

Піни давно вже засохлим уламком старої оливи.

Раптом галузка суха, що крутилась у міді гарячій,

/280/ Вся забростилась, немов навесні, й незадовго взялася

Листом, а далі на ній зарясніли й оливки вагомі.

Тільки-но через краї казана мовби виплюне піну

Полум’я — вже на тім місці, де впали розпарені краплі,

Трави ростуть соковиті, м'які, розсипаються квіти.

Щойно помітила це — гостролезим мечем розтинає

Старцеві груди Медея й туди замість млявої крові

Вариво ллє. І як тільки Есон увібрав його в себе

Раною й ротом — волосся його й борода, що віддавна

Білі були, наче сніг, темнобарвними стали раптово;

/290/ Ніби й не був він худим; пропадає блідота стареча,

Тіло, зробившись м'ясистим, розгладжує зморшки глибокі.

Все в ньому наче цвіте, й мимоволі, на подив Есона,

Що сорок років тому відбулось, те на пам’ять спливає.

З неба високого вздрівши таку неймовірну обнову,

Лібер-отець зміркував, що й його годувальницям{331} юні

Можна б вернути літа — й від колхідянки дар цей отримав.

Щоб неперервним був підступів ряд, удає, що порвала

З мужем. І ось припадає благальницею до порогів

Пелія. Старість пригнула його, тож її повітали

/300/ Дочки й у дім повели. За хвилину хитрунка з Колхіди

Так придобрилася їм, що вони й не відчули обману.

Про добродійства свої почала; зупинилась на тому,

Як од Есона старечі роки їй вдалось одігнати.

Так заронила надію в серця, що й Пелія, батька,

Можна так само з похилого віку в юнацький вернути.

Дочки вмовляти взялись, натякають на щедру оплату.

Мить якусь хитра Медея мовчить: удає, що нелегко

Зважитись їй на таке. Зволіканням їх мучить, лукава.

Врешті, погодившись, каже таке: «Щоб моя обіцянка

/310/ Мала вагу, барана-вожака приженіть, що найстарший

З-посеред ваших отар: у ягня заміню його зіллям».

Бачить, уже барана, що років йому годі злічити,

Тягнуть за скручений ріг, біля впалих висків ухопивши.

Тільки-но в горло худе йому ніж гемонійський встромила,

Лезо тонке заплямивши подекуди кров’ю скупою,

Тушу в опуклий казан опускає чаклунка й одразу

Суміш міцну туди ллє — й на очах його члени маліють,

Роги зникають цілком, а з рогами — й роки незчисленні.

Вже мов забекало щось у нутрі порожнистої міді.

/320/ Диво бере всіх. Аж бачать: ягнятко виплигує звідти

Жваво, й гуляє собі, і за вим'ям, голодне, шукає.

Тут заніміли Пелеєві дочки й, коли обіцянку

Ділом скріпила Медея, ще впертіше стали благати.

Три рази коней своїх, що в Іберську ріку{332} поринали,

Феб розпрягав. А четвертої ночі, коли замигтіли

Зорі, Еетова спритна дочка на пожадливий пломінь

Чистую воду кладе й звичайнісінькі трави в ній варить.

Ось і володар заснув, мов покійник, розслабивши тіло.

Далі й усіх його слуг заспокоїв такий же мертвецький

/330/ Сон, що його ворожба й заклинання могутні зіслали.

В батькову спальню услід за Медеєю дочки проникли,

Стали край ложа його. А вона: «Розгубились ви, бачу, —

З піхов добудьте мечі й од старої звільніть його крові,

Щоб молодеча натомість могла струмувати у жилах.

Вашого батька і вік, і життя нині вам доручаю.

Тож, коли щире чуття привело вас, а не забаганка, —

Батькові допоможіть: його старість мечем подолайте,

Гострим залізом ударте, хай витече пасока з тіла!»

Та, котра з глибшим чуттям, на нечулість наважилась перша.

/340/ Злочин вершить, уникаючи злочину. Зранюють батька,

Навіть не бачачи ран: відвернули обличчя від нього,

Тільки правиця раз по раз мечем ударяє наосліп.

Він, хоча кров’ю підплив, та, насилу опершись на лікоть,

Хоче звестися, посічений, з ложа й тремтливі долоні

Серед мечів піднімаючи, — «Що ви, — звернувся благально, —

Чините, дочки мої? Хто вам меч проти рідного батька

Вклав у правицю?» В них запал погас, опустилися руки.

Пробував ще говорить, та Медея мечем перетяла

Вихід словам, покалічене тіло в окріп опустила…

/350/ Скарана б тут же була, якби в небо на зміях крилатих

Не піднялася в цю мить. Уже високо над Пеліоном

Тінявим лине вона, де оселі філірські{333}; під нею —

Отрій, а далі — місця, що прадавній Керамб{334} їх уславив:

Німфи на крилах його понесли, коли море бурхливе

Над суходолами ген розіслалося; так він уникнув

Девкаліонових вод і не бачив навислої хвилі.

Ось, залишаючись зліва внизу, Еолійська Пітана{335}

В'ється, немовби там довгого змія хтось висік із скелі{336};

Й Іди затінений гай, де бичка — свого сина крадіжку —

/360/ Спритно колись заховав, перевтіливши в оленя, Лібер.

Далі — горбок пісковий, що піднявся над батьком Коріта{337},

Й тихі поля, що колись їх жахнула, загавкавши, Мера;

Й Кос, Евріпілове місто міцне, де рогатими стали

Надто зухвалі жінки по відході загонів Геракла.

Фебовий Родос минула вже, де іалізьких телхінів{338}

Люд оселивсь, що одним тільки зором усе міг псувати, —

В братові хвилі занурив його, не злюбивши, Юпітер.