Публій Овідій Назон - Метаморфози

от, узявши, віддать комусь іншому? Врешті, й Геката

Згоди не дасть: незвичайне-бо в тебе прохання. Одначе,

Спробую більше, ніж ти попросив, тобі дати, Ясоне.

Хистом своїм намагатимусь тестю примножити років

Не за рахунок твоїх. Помогла б лиш богиня трилика

Замір нечуваний цей, завітавши до мене, здійснити!»

Трьох бракувало ночей, щоб у місяця, круг утворивши,

/180/ Роги докупи зійшлись. А як тільки в високому небі

Повня повисла, широкі моря озираючи й землі, —

З дому босоніж виходить вона, розпустивши по плечах

Довге волосся своє, і в широкій, по п’яти, сорочці,

Непідперезана, без супровідниць у ніч безгомінну

Кроком непевним іде. І людей, і пернатих, і звірів

Спокій глибокий окрив. Не рухнуться кущі; мов поснулі,

Стихли верхів’я дерев, заніміло й повітря вологе.

Тільки зірки мерехтять. Ось до них тоді, звівши долоні,

Тричі вона повернулась і тричі, з потоку черпнувши,

/190/ Буйне волосся змочила, й потрійний із уст її злинув

Оклик. Торкнувшись коліном землі, почала вона: «Ноче,

Всіх таємниць охороннице вірна, що з місяцем ясним

Денне чергуєте світло з нічним! Триголова Гекато,

Ти, що в усіх моїх справах обізнана й радо приходиш

На допомогу мені! Заклинання, мистецтво чаклунське!

Земле, що трави ростиш чарівні й чаклунам їх даруєш!

Подуви неба, вітри, крутосхили, річки та озера!

Всі лісові, всі нічні божества — на мій голос озвіться.

З вашої ласки до витоків можу річки повертати,

/200/ Щоб дивувать береги. Розхвильоване море вспокою,

В тихому — хвилю зіб'ю заклинаннями. Небо й очищу,

Небо й у хмари впов'ю. Розжену вітровії — і скличу.

Пащі гадюк, проказавши слова чарівні, розкриваю.

Камінь, що мохом поріс, і дуби вузлуваті я зрушу

З місця, й дрімучі ліси. Повелю — і здригаються гори,

Стогне земля, а з-під плит надмогильних привиддя зринають.

Стягую, місяцю, навіть тебе, хоч темеською міддю{327}

Блиск повертаю тобі. Колісниця вогненного Сонця

Блідне від слова мого; від отруйного зілля — Зірниця.

/210/ Ви полум’яних биків усмирили і зігнутим плугом

Шию, що досі в ярмі не була, їм додолу пригнули.

З вашої волі себе ж перебили мужі змієродні.

Ви охоронця безсонного сном подолали — і руно,

Сторожа перехитривши, в міста переправили грецькі.

Сік мені нині потрібен такий, щоб оновлену старість

Він до цвітіння довів, молодечі роки повернувши.

Сік цей дасте ви мені. Недарма ж мерехтіли сузір’я

І колісницю стрімку, напинаючи шию, дракони

Мчали сюди недарма». Й колісниця спустилася з неба.

/220/ Ось вже Медея на тій колісниці, вже гладить рукою

Шию драконів запряжених. Віжками легко змахнувши,

Лине попід небеса. Вже й долину Фессалії, Темпе,

Бачить внизу, й у знайомі краї завертає драконів.

Там і на Отрію, й Оссі-горі, на стрімкім Пеліоні,

Пінді, Олімпі, що знявся над Піндом, вона вибирає

Трави. Одні з них, котрі помічні, вириває з корінням,

Інші — під корінь серпом підтинає півкруглим із міді.

Зілля чимало зібрала вона й з берегів Апідана,

Досить із Амфріса. Й ти, Еніпею, в боргу не лишився.

/230/ Дещо їй хвилі Пенея дали фессалійського; дещо

Дав їй Сперхей. До них Беб долучився, тростиною вкритий{328}.

На Антедоні евбейському зелень живлющу зривала —

Сік її ще не прославивсь тоді перевтіленням Главка{329}.

Ось і дев’ятий вже день, і дев’ята ніч її бачить,

Як озирає вона кожен луг, кожне поле, аж поки

Не повернулась. І хоч тільки запах торкнувся драконів, —

Шкіру старезну свою мимохіть вони скинули з себе.

Після повернення — все за порогом вона й за дверима;

Над головою — саме тільки небо. Цураючись мужа,

/240/ З дерну жертовники два спорудила Медея: праворуч —

Той, що призначений був для Гекати, для Юності — зліва.

Листям оплівши їх густо й вербеною, осторонь дещо

Вигребла землю Медея з двох ям і обряд чарівничий

Здійснює: в горло вівці темнорунної гострий встромляє

Ніж і гарячою кров’ю широкі заповнює ями.

Потім вино золотаве пливке вона ллє туди з чаші,

Далі й парке молоко туди з іншої ллє вона чаші.

Шепче й закляття слова; божества закликає підземні:

Владаря тіней{330}, дружину його, котру викрав для себе, —

/250/ Щоб не спішили душі відділяти од кволого тіла.

Лиш ублагала обох молитвами та довгим шептанням,

Старця Есона велить вона вивести з дому, й на нього

Чарами сон непробудно-міцний насилає одразу,

Й, мов неживого, кладе горілиць на розіслані трави.

Тут же Ясону й прислузі велить відійти якнайдалі,

Щоб на таємний обряд, непосвячені, глянуть не сміли.

Всі, хто там був, одійшли. Розпустивши волосся, Медея,

Згідно з обрядом вакханок, обходить жертовники димні;

В ямі, що з темною кров'ю була, смолоскипи змочивши,

/260/ В полум’ї двох вівтарів їх запалює й сіркою тричі,

Тричі водою і тричі вогнем очищає Есона.

В посуді міднім могутнє дання закипає тим часом,

Булькає, над казаном піднімаючи піну блідаву.

Варить коріння, підтяте серпом на долах гемонійських,

Квіти, насіння і з трав темнолистих відтиснені соки.

Ще докидає туди й камінці з щонайдальшого Сходу,

Й чистий пісок, що його Океан омивав при відпливі.

Хлюпнула трохи роси, котру в місячну ніч назбирала.

Пугача, птаха понурого, кидає крила з їх м’ясом,

/270/ Нутрощі вовка, що вигляд хижацький на образ людини

Може змінити. Змії кініфійської шкіру тоненьку

Теж не забула в казан опустити. Була ще печінка