Публій Овідій Назон - Метаморфози

Лиця рум'янцем густим узялись, обдало її знову

Жаром. Як іскра під подувом вітру зажевріє часом,

/80/ Хоч непомітна, дрібна, хоч під попелом ледве що тліла,

Й полум’ям знову стає, і вбивається в силу колишню,

Так і любов, що пригасла, сказати б, захиріла зовсім, —

Щойно Ясон появивсь, — на сам вид його знов запалала.

Трапилось так, що в цей день Есонід, як ніколи ще досі,

Вродою сяяв: усяк оправдав би закохану в нього.

Дивиться, й диво бере її: так, наче вперше сьогодні

Бачить обличчя його. Видається шаленій, що й справді —

Бог перед нею, і спраглих очей відвернути не може.

Ще як розмову завів, їй правицю подавши, й ласкаво

/90/ По допомогу звернувсь мандрівець, обіцяючи стати

Мужем її, — у сльозах йому ось що сказала Медея:

«Бачу, на що нині йду. Та не те, що не відаю правди,

Губить мене, а любов. Урятує життя тобі, гостю,

Дар мій, але присягнися цим гаєм священним, що в ньому

Править обряд свій богиня трилика{322}, й майбутнього тестя

Батьком{323}, що світ озирає довкіл і ділами своїми,

Й тим, задля чого життям своїм важиш». — Ясон присягає.

Вірить Медея, і вже він узяв чарівне в неї зілля,

Вивідав силу його й задоволений в дім повернувся.

/100/ Зранку наступного дня, лиш Аврора зірки погасила,

Став напливати народ на священне Мавортове поле,

Пагорби всі обліпив. Посередині — владар{324} на троні

Пурпуром сяє; в руці його — берло слонової кості.

Вже в міднорогих биків через їх адамантові ніздрі

Струменем вирвавсь вогонь, — і зелені, в росинках ще, трави

Никнуть, рудіють під ним. Так сичить у печі, заклубившись,

Полум’я. Так червоніють цеглини й дедалі палкішим

Жаром виповнюють піч, коли їх окропити водою.

Так от, шукаючи виходу, в грудях биків, у гортані

/110/ Хижий вогонь клекотить. Та хоробрий нащадок Есона

Йде їм назустріч. Вони ж віддаля повернули до нього

Морди жахливі й залізом блискучим закінчені роги.

Землю копитом роздвоєним б'ють, підійнявши пилюку.

Димом і риком страшним, наче громом, виповнюють поле.

Острах мінійців обняв. А Ясон приступає безпечно

До вогнедишних биків (аж таку мало силу те зілля!).

Ось він підгруддя обвислі правицею гладить і сміло

Гонить биків під ярмо — вони тягнуть, покірні, важкого

Плуга і твердь, у котру ще леміш не заглиблювавсь, орють.

/120/ Колхів — диво бере, а Ясона мінійці вітають,

Криком його підбадьорюють. Ось він виймає з шолома

Мідного змієві зуби й у зорану землю їх сипле.

М’якне насіння в ріллі. На отруті настояні, пнуться

Проростом — людом небаченим — щойно засіяні зуби.

Як немовля, що в нутрі материнському спершу приймає

Вигляд людини, збиваючись там поступово докупи,

Й щойно дозрівши, на спільне для всіх виринає повітря,

Так і вони, коли в лоні земному засів поступово

Схожим зробивсь на людей, з отяжілої ниви постали,

/130/ Й дивнеє диво: в цю ж таки мить узялися за зброю!

Тільки-но вгледіли їх, що списи вже націлили гострі

В бік юнака гемонійського{325}, серце прошити готові,

Духом од жаху тоді й головою поникли пеласги.

Страх охопив навіть ту, що безпеку йому запевняла:

Стільки нараз ворогів одного лиш Ясона тіснило!

Зблідла й схилилась раптово, і в жилах їй кров охолола.

Щоб не забракло, проте, чудодійної міцності в травах,

Шепче закляття й уміння своє виявляє таємне.

В гущу напасників камінь великий метнувши тим часом,

/140/ Бій поміж них зав'язав, одвернув їхню зброю од себе.

Ран завдають один одному, гинуть брати земнородні,

Від міжусобного гинуть меча. Стрепенулись ахейці,

Кожен в обійми міцні намагається взяти Ясона.

Прагнула й ти переможця обняти, шалена Медеє,

Та не зробила цього: про ім’я своє добре подбала.

Сором утримав тебе. Пригорнула б, якби не той сором.

Тільки в душі (це дозволено всім!) ти радієш бурхливо,

Вдячна закляттям своїм і богам, що створили закляття.

Ще залишилося зіллям приспать невсипущого змія.

/150/ Гребенем він вирізнявсь, триязикий, з кривими зубами,

Жах розсівав навкруги — злотосяйного дерева сторож.

Соком летейського зілля{326} Ясон, того змія скропивши,

Тричі закляття шепнув, що зсилають солодку дрімоту,

Втишують буйні моря та стрімливі потоки, — й на вічі

Вперше зійшов змію сон. А сміливець Есонів тим часом

Золотом заволодів. На судно своє, здобиччю гордий,

Ще одну здобич, — призвідницю першої, — взяв і невдовзі

В гавань Іолкську привіз, переможець, і руно, й дружину.

Там, повітавши синів, матері та батьки посивілі

/160/ Вдячно складають дари. На жертовнім вогні задимівся

Ладан. Бичка з золотими рогами Всевишнім у жертву

Вже принесли. У святковій юрбі лиш Есона не видно:

Гнуть сивочолого довгі роки, вже до смерті близький він.

Мовив тоді його син: «О дружино, в котрої довіку

Я — неоплатний боржник! Хоч усе, що лиш маю, — від тебе,

Хоч неймовірними справді здаються твої добродійства,

Все ж, коли можна (та що для заклять неможливим буває?),

Віку мені вкороти, щоб продовжити вік мого батька!»

Стримати сліз не могла, розхвильована чуйністю сина —

/170/ Раптом покинутий батько згадавсь їй і власна бездушність.

Не подала, проте, виду. «Ну що це за слово, — жахнулась, —

Мужу, зійшло з твоїх вуст? Чи могла б я життя твого частку

Так