Публій Овідій Назон - Метаморфози

class="a">{310} взяв там собі за дружину,

Й матір’ю стала вона: незадовго близнят народила.

Схожі на матір були вони, тільки крилаті, як батько.

Кажуть, однак, що на світ вони двоє без крил появились:

Поки русявого заросту їх підборідки не знали,

Поти й були ті хлоп’ята безкрилими — Зет і Калаїд.

Та, як лише по боках у них виросли крильця і пір'ям,

Як у птахів, поросли, — зажовтів тоді й заріст на лицях.

Потім, коли за дитинством услід наступило юнацтво,

/720/ Через незвідане море з мінійцями{311} разом пустились

Першим своїм кораблем по ясне, променистеє руно.

Книга сьома

Море судном пагасейським{312} уже борознили мінійці.

Скоро й Фінея{313} побачили. В пітьмі очей своїх вічній

Віку старий доживав у нестачах; синам Аквілона{314}

Птиць-півжінок відігнати вдалось од злощасного старця.

Досить усі вони вкупі з Ясоном, вождем, набідились,

Поки мулкий прудководого Фасіса вгледіли берег.

До владаря приступили одразу по Фріксове руно{315},

Й він їм нечувані виклав умови — труди непомірні.

В серці Еета доньки{316} спалахнуло тим часом кохання.

/10/ Довго з собою вела боротьбу, та коли пригасити

Розум жаги не здолав, — «Опираєшся марно, Медеє, —

Мовила, — певно, вмішався тут бог, і було б мені справді

Дивно, якби це не був саме той, що керує любов’ю.

Ось чому батьків наказ мені видався надто суворим.

(Втім, він і є такий!). Але чому так боюсь, щоб не згинув

Той, кого щойно побачила? Звідки закрався неспокій?

Вибий, якщо на це вистачить сил, із дівочого серця,

О нещаслива, той жар! Чи собі я добра б не бажала?

Сила незнана гнітить мене: розум одне мені радить,

/20/ Іншого — серце жада. Що добром є — і бачу, і знаю,

Та до лихого хилюсь. Чи не гріх тобі, владаря дочко,

Липнути до чужака, зазіхати на ложе чужинне?

Втіху дала б тобі й наша земля. Хай вирішує небо,

Жити Ясону чи ні. А благати за нього всевишніх

Ти й без кохання б могла; не такий він, до речі, злочинець.

Хто б не розчулився віком Ясона, високістю роду,

Мужністю? Нелюд хіба. Та й без того, кого б не привабив

Сам його погляд ясний? Він одразу й запав мені в душу.

Кину в біді юнака — його спалять бики вогнедишні,

/30/ Воїни в битві зітруть, що їх сам він засіє, чи, врешті,

Здобиччю стане для лютого, спраглого крові дракона.

Це допустивши, підтверджу сама, що кривава тигриця —

Мати моя, що не серце у мене, а камінь, залізо.

Чом би не глянуть, однак, на загибель його й спогляданням

Не осквернити очей і биків не нагнати на нього,

Й тих дикунів, що зросли із землі, й невсипущого змія?

Краще боги хай подбають про все! Хоч мені не прохати —

Ділом зайнятись пора… Маю зрадити батькове царство,

Щоб заблукалий чужак, доброту мою взявши в підмогу,

/40/ Потім вітрила напнув, і поплив собі морем без мене,

Й мужем для іншої став, а Медея щоб те не помстила?

Хай на таке він наважиться, іншій віддасть перевагу, —

Сплатить, невдячний, життям. А проте, не такого він серця,

Виглядом, постаттю він не такий, щоби я хвилювалась

Тим, що одурить мене, що забуде мою допомогу.

Поки що хай присягається він, хай боги те почують —

Їх я покличу за свідків. Твій страх — без причини. Тож годі

Далі баритись! Довічним Ясон боржником твоїм стане.

Факели шлюбні запалить тобі, й у містах пеласгійських{317}

/50/ Будуть тебе, їх мужів рятівницю, жінки прославляти.

Значить, і брата, й сестру, й свого батька, й богів свого краю,

Як і сам край свій, подавшись на вітряне море, покину?

Батько, щоправда, не пестить мене; не ласкава й вітчизна.

Брат ще малий; у сестриці — таке ж, як і в мене бажання.

Бог над богами{318} — в мені. Не багато я втрачу, набуду ж —

Досить: ахейцям юнацтво зберігши, там буду в пошані,

Кращі пізнаю оселі й міста, що їх слава сягнула

Й наших країв, і мистецтва сторін тих, і їхні звичаї.

Стане моїм Есонід{319} — і нікому нізащо на світі

/60/ Не відступлю його. Скажуть: „Богам вона мила й щаслива

За чоловіком таким!“ — і зірок головою торкнуся.

Хай повідають, що там десь у морі зіткнутися можуть

Скелі{320}, що грізна Харібда то втягне в нутро своє воду,

То її вихлюпне знов; що оточена дикими псами

Скілла-напасниця гавкає, люта, з глибин сицилійських, —

Я до любові своєї однак, до Ясона, припавши,

Сміло пливтиму, про страх позабувши. Та вже коли й буду

В морі боятись чогось, то боятимусь тільки за мужа.

Вже й про заміжжя згадала… Красиві слова, та за ними

/70/ Блуд свій ховаєш, Медеє. Поглянь, до якого безчестя

Ти вже близька. Відсахнися ж од злочину, поки не пізно!»

Мовила — й знов перед нею постали цнотливість, і чесність,

І до вітчизни любов. Утікать довелось Купідону.

Йде вона до вікових олтарів Персеїди Гекати{321}.

В тінистім гаї вони посеред непрохідного лісу.

Вже вона знову стійка, вже відкинутий жар не діймає.

Та, лиш зустрівсь Есонід, — і вогонь палахкоче у