Публій Овідій Назон - Метаморфози

class="v">Честі позбавив тебе, відсічу; або вижену з нього

Душу крізь тисячу ран! Я піти на велике готова,

Тільки вагаюсь — на що». Поки так гарячилася Прокна,

/620/ Ітіс, підбігши, до неї припав, і вона здогадалась,

Що їй робить. Подивившись на нього: «Який же ти схожий,

Сину, на батька свого!» Проказала і більше — ні слова:

Злочин готує страшний, закипаючи в гніві німому.

Все ж, коли син підійшов і коли привітав, усміхнувшись,

Неньку, їй ручками шию обняв, нахиливши до себе,

Став цілувати її, пригортатися — ще ж бо дитина —

Полагіднішала враз. Її гнів, перервавшись, пригаснув.

І мимоволі в ту мить їй наповнились очі сльозами.

Не піддалась, проте, слабості. Ніжне чуття материнське

/630/ Стлумивши, з сина свій зір на сестру вона знов переводить,

Потім, по черзі на них поглядаючи: «Ні, не зворушить, —

Каже, — ласкавістю син, коли ти ось мовчиш, без'язика!

„Мамо!“ — він кличе мене; але їй не промовити: „Сестро!“

Що за людина твій муж, поміркуй, Пандіонова дочко!

Ти зневажаєш свій рід: співчуття до Терея — це злочин».

Мовила — й сина свого потягла, як тигриця з-над Гангу —

Лані молочне дитя в непроникливі, тіняві хащі.

В домі високому закут знайшла вона, й поки до неї

Ітіс витягує руки, сумну свою бачачи долю,

/640/ «Матінко! Мамо!» — кричить і до шиї ще тягнеться, Прокна

Меч йому з розмаху вбила під ребра — і навіть обличчя

Не відвернула в ту мить. І цього, щоб життя відібрати,

Досить було. Філомела ж розтяла і горло, а члени,

Де тріпотіла ще ніжна душа, покидаючи тіло,

Ділить на кусні дрібні. В казані вже скипає частина,

Решта — сичить на рожні. Потемніла від крові долівка.

Ось до якої гостини запрошує Прокна Терея.

«Є в нашім краю, — збрехала, — обряд, на якому, крім мужа,

Бути не може ніхто». Тож рабів одіслала й прислугу.

/650/ Сам же Терей, на дідівському кріслі високому сівши,

Страви смакує вже — власним дитям набиває утробу.

Ще й посилає по Ітіса — так він обману піддався!

Прокна ж уся палахтить, не діждеться жорстокої втіхи.

Прагнучи стати вістункою лиха свого ж якнайшвидше, —

«Те, чого хочеш ти, — каже, — всередині». Той озирнувся,

Сина ж не бачить ніде. Поки знов, оглядаючись, кличе, —

Простоволоса, якою була при нелюдському вбивстві,

Вбігла нараз Філомела й скривавлену голову хлопця

Кинула просто в обличчя Тереєві, — їй ще ніколи

/660/ Так не потрібен язик був, щоб радість засвідчити словом.

Рикнув оглушливо, стіл одіпхнувши, фракієць і сестер

Змієволосих{307} із дому стігійського кличе в розпуці.

То він наїдки страшні з-під грудей (та хіба це можливо?)

Вирвати хоче, нутра свого вміст, то, зітхаючи тяжко,

Плаче й себе називає живою могилою сина.

На Пандіонових дочок, роз'ярений, меч оголивши,

Кинувся. Ті ж, утікаючи, мовби на крилах повисли.

Справді — на крилах вони. Вже в ліси з них одна подалася,

Друга під крівлею місце знайшла. Ще й сьогодні у неї

/670/ Мітка на грудях горить — про криваве нагадує вбивство.

Він же, в стражданні своїм, як і в прагненні помсти, поривний,

Теж у пернатого перемінився: на маківці — гребінь,

Дзьоб довжелезний прямий, мов у воїна спис, виступає.

Одудом став називатись той птах, войовничий на вигляд.

Лихо таке не дало Пандіонові в мирі зустріти

Старість глибоку: завчасно зійшов до аїдових тіней.

Правити став Ерехтей, своє берло над краєм піднявши,

Чи правосуддям сильніший, чи зброєю — годі сказати.

Батьком він був чотирьом юнакам і чотири прегарні

/680/ Дочки зростали у нього; з них дві були вродою рівні.

Взявши, Прокрідо, тебе за дружину, Кефал, внук Еола,

Щастя пізнав. А Борею — Терей заважав і фракійці.

Він Орітії{308} коханої довго не мав побіч себе.

Все ще проханням той бог перевагу давав, а не силі.

Марно, одначе, благав. І прорвався жахливим, нарешті,

Гнівом, а вже коли в гніві Борей — нема йому рівних.

«Так мені й треба! — скипів. — Чому, відкладаючи грізну

Зброю, і лють, і свій шал, і погрози свої буревійні,

Вдався до тихих прохань, що мені анітрохи не личать?

/690/ Сила — знаряддя моє. Розганяючи силою хмари,

Море до дна сколихну, вивертаю дуби вузлуваті,

В камінь збиваю сніги, суходіл можу градом побити;

В небі розлогім, де нива моя, на братів із розгону

Впавши, не зраджу себе: не шкодуючи сили, змагаюсь

Так, що й високий етер двиготить, як зітнемось у небі.

Стріли вогненні тоді вириваються з хмар порожнистих.

І в підземеллі не зраджу себе: розпрямляючи спину

В темних заглибинах, я потрясаю склепіння понурі —

Манів, підземних богів, і закруглену землю турбую.

/700/ Так от і свататись мав: не проханням, а силі піддавшись,

Силі навальній моїй. Ерехтей моїм тестем мав стати!»

Мовивши в гніві принаймні таке, розпростер над землею

Крила потужні Борей, розмахнувсь — і майнув суходолом

Подих їдкої зими; спохмурніли, запінились води.

Куряву збивши стовпом, по верхах за собою він тягне

Темну кирею, і землю січе, й непритомну від жаху

Горне до себе рудавим крилом Орітію кохану.

Далі, вже з нею, летить і жагу роздуває у леті.

Щойно тоді, як домчали вони до твердині кіконів{309},

/710/ Лет викрадач уповільнив, попущені віжки стягнувши.

Владар північний актеянку