Публій Овідій Назон - Метаморфози

class="v">Там він її зачинив — перелякану, зблідлу, тремтливу,

Що про сестру вже питала, заплакавши, й виклав одразу

Намір нечуваний свій і над чистою дівою тут же

Грубе насильство вчинив. А вона то вітця надаремно

Кликала, щоб заступивсь, то сестру, то богів — найчастіше.

Дрібно тремтить, мов овечка, яку, хоч і вирвано з пащі

Сірого вовка, поранену, все ще рятунку не певна;

Наче голубка, що, власною кров’ю крило заплямивши,

/530/ Досі лякається пазурів яструба, в них побувавши.

Щойно до тями прийшла — й волосся розпущене стала

Рвати, і руки ламать, як ото над покійником ломлять.

«Варваре! — мовила, знявши долоні, — жорстокий у вчинках

Нелюде, здатний на все! Не схилили тебе ні напуття

Батька, ні сльози старечі його, ні чуття до сестриці,

Ні непорочність дівоча моя, ні подружні закони;

Все ти поплутав: я рідній сестрі — суперниця нині,

Ти — нам обом чоловік, мені ж за суперницю — Прокна.

Чом ти не вирвав, облудо, й душі? Не лишилося б інших

/540/ Злочинів! Чом не вподіяв цього перед тим, як ганебно

Ми тут зійшлись? То хоч тінь моя вільна була б од провини.

Втім, якщо справді боги — всевидющі і ще якусь силу

Мають на світі вони, якщо все не пропало зі мною, —

Кару гірку понесеш у свій час! Я сама про твій вчинок,

Сором одкинувши, всім розкажу. При найменшій нагоді

Я до людей поспішу. А замкнеш мене в лісі — наповню

Й ліс наріканнями; до співчуття прихилю навіть скелі.

Вчує етер мене й бог, якщо бог якийсь є ще на небі!»

Люттю страшною тиран закипів, та не меншим пройнявся

/550/ Страхом, почувши грізьбу. Щоб і люті позбутися, й страху,

З піхов при поясі вихопив меч і, не мовлячи слова,

Він Філомелу схопив за волосся, скрутив їй за спину

Руки й зв’язав їх мотузкою. Шию вона підставляє,

Тільки-но вгледіла вістря меча: сподівається смерті.

Поки пручалась, і кликала батька свого, й намагалась

Мовити ще щось, він, щипцями жертві язик ухопивши,

Гострим залізом одтяв. Його корінь тремтить іще в роті,

Решта — на чорній землі тріпотить, щось шепнути їй хоче.

Так от і хвостик змії, якщо порубать її, в’ється,

/560/ Наче слідів свого тіла шукаючи, врешті, вмирає.

Після того лиходійства (й повірити годі!) не раз ще

Він насолоджувавсь, кажуть, її покаліченим тілом.

Ще й повернутись посмів, — після вчинку такого! — до Прокни.

Та про сестру, неспокійна, розпитує. Він і зітхає,

Й плаче, лукавий: померла, мовляв, твоя люба сестричка.

Як не повірить сльозам? І зриває з плечей своїх Прокна

Шати, що сяла на них золота облямівка широка.

В темну жалобу вдяглась і гробницю порожню для неї

Зводить, і жертви складає богам підземелля благальні,

/570/ Й тужить, хоча й не такої сестра заслуговує туги!

Феб дванадцять разів обігнув уже знаки небесні.

Що ж Філомелі робить? Утекти не дозволить їй пильна

Варта. Довкіл височать із суцільного каменю стіни.

Як розказати про все без’язикій? У скруті ж, буває,

Думка щаслива майне: винахідливість дружня з бідою.

Ось Філомела на ткацький верстат напинає основу,

Нитку криваво-червону вплітає в канву білосніжну —

Злочину знак. Лиш доткала — й кивком одній жінці веліла,

Щоб господині своїй віднесла. Та, не гаючись, тканку

/580/ Прокні до рук оддала, що вручає їй — звісно, не знала.

Ось розгортає цю тканку тирана-злочинця дружина,

Вістку про долю своєї сестри, нахилившись, читає

І, як не дивно, мовчить: від страждання й вона заніміла.

Слово таке їй на думку не йшло, щоб могла ним віддати

Лють свою. Навіть не плакала: праведне й несправедливе

Рветься змішати. Думками вже вся вона — в баченні помсти.

Саме настала пора, коли Вакхові звичну складали

Шану сітонські{306} жінки. Тільки ніч їхні таїнства бачить.

Мідний тимпан лиш один уночі потривожить Родопу.

/590/ Дім свій під ніч покидає володарка й одяг, потрібний

Для святкування, бере, за шалену хапається зброю.

Голову рясно лозою вінчає; оленяча шкіра —

Лівий окутує бік; на плечі в неї — спис із ялиці.

Збуджена, в колі жінок, у ліси поривається Прокна,

В шалі своєму страшна, ніби в груди їй справді запало,

Вакху, страждання твоє. До кошари крізь дебрі прорвавшись,

Голосом диким «Евое!» кричить, і виламує двері,

І забирає сестру відтіля. Напинає на неї

Одяг вакханок, обличчя вкриває плющем темнолистим

/600/ І силоміць у палати свої перелякану тягне.

Щойно в оселю, де нелюд живе, увійшла Філомела, —

Жах безталанну зціпив, на лиці вона зблідла смертельно.

Прокна, священні відзнаки свої познімавши тим часом,

Плющ із обличчя сестри, що з ганьби омлівала, зриває.

Прагне обняти її, але та, відвертаючи погляд,

Страшно карається тим, що сестрі за суперницю стала.

В очі не гляне їй, хоче при ній таки скласти присягу,

Взявши у свідки богів, що над нею жахливе насильство

Вчинено, — знаки лише подає. Розлютилася Прокна,

/610/ Гніву свого вже й сама не вміщає. «Облиш побиватись! —

Каже сестрі. — Не сльозами тут діяти слід, а залізом,

Гострим залізом або чимось іншим, що більшу потугу

Мало б. Сьогодні я, сестро, вчинити найважчий готова

Злочин: або підпалю смолоскипами царські покої

І винуватця біди — лиходія Терея — у пломінь

Кину, або ж йому очі, язик і ті члени, що ними