Вінфрід Георг Зебальд - Аустерліц, Вінфрід Георг Зебальд

були названі бліді й темні пелюстки троянд, березневі фіалки, персиковий цвіт, шафран, меліса й очанка, і справді, завдяки читанню цієї книжечки, з якої я досі знаю цілі уривки напам’ять, я повернув собі втрачену самосвідомість та дієвість пам’яті, сказав Аустерліц, і поступово переборов свою фізичну слабість, яка паралізувала мене після відвідин ветеринарно-медичного музею, тож невдовзі я вже міг гуляти попід руку з Марі коридорами Сальпетрієр, у яких панувало розсіяне пилюжно-сіре світло. Після того, як мене виписали з цієї лікарняної твердині, що розпростерлася на тридцять гектарів і містила в собі всіх тих пацієнтів, розміщених на чотирьох тисячах ліжок, які в будь-який момент могли репрезентувати майже весь реєстр можливих недуг людства, ми відновили наші прогулянки містом, провадив далі Аустерліц. До тих картин, які збереглися у мене в пам’яті, належить образ маленької дівчинки з розкошланим волоссям і крижано-зеленими очима, яка, стрибаючи через скакалку на одному з майданчиків, укритих утрамбованою вапняковою рінню, у Люксембурзькому саду, перечепилася об свій надто довгий дощовик і стовкла собі праве коліно. Цю сцену Марі сприйняла як дежавю, оскільки з нею, за її словами, точнісінько на тому самому місці трапилася така сама халепа, яка тоді здалася їй чимось стидким і вперше викликала в неї передчуття смерті. Невдовзі після того, одного туманного суботнього пообіддя ми гуляли напівзакинутою територією, що простяглася між залізничними коліями вокзалу Аустерліц та Аустерліцькою набережною на лівому березі Сени, де в той час не було нічого, окрім сортувальних майданчиків, критих сховищ, товарних складів, митних терміналів і поодиноких гаражних підприємств. В одному з порожніх дворів, неподалік від території вокзалу, мандрівний цирк Бастіані встановив своє невелике, вже частенько латане шатро, прикрашене оранжевими жарівками. Ми зайшли туди, навіть не змовляючись, саме тоді, коли вистава добігала кінця. Кілька десятків дітей і жінок сиділи на низеньких ослінчиках довкола манежа, тобто, власне, це був навіть не манеж, сказав Аустерліц, а просто відділений першим рядом, посипаний кількома лопатами тирси круглий лужок, такий вузький, що там заледве міг бігти по колу навіть поні. Останній номер, на який ми ще встигли, виконував фокусник у темно-синій накидці, який зі свого циліндра добув чудового строкатого бантамського півника, що був не більший за сороку чи ворону. Цей барвистий пташок, на вигляд зовсім ручний, слухняно бігав мініатюрною доріжкою, перестрибуючи через безліч сходинок, драбинок і перешкод, які він мав здолати, а відповідною кількістю ударів дзьоба давав відповідь на арифметичні задачки на кшталт «скільки буде два на три» або «чотири мінус один», які фокусник показував йому на картонних картках із цифрами, написаними різним шрифтом; почувши якесь слово, мовлене пошепки, півник лягав на землю спати, але якось боком, химерно виставивши одне крило, а потім нарешті знову зникав у глибинах циліндра. Після того, як фокусник розкланявся, світло повільно згасло, і коли наші очі призвичаїлися до темряви, ми побачили на куполі шатра безліч зірок, намальованих на тканині світлою фарбою, що справді створювало враження, ніби ми були надворі просто неба. І поки ми, ще сповнені певного хвилювання, як я пригадую, сказав Аустерліц, дивилися на це штучне небесне склепіння, яке було так близько до нас, що можна було майже дотягнутися до нього рукою, поступово на манеж вийшла вся трупа акторів, фокусник і його дуже гарна з себе дружина, а також трійко їхніх так само дуже гарних дітей із чорними кучериками, останнє дитя мало із собою ліхтар і вийшло в супроводі білосніжного гусака. Кожен із циркових артистів мав із собою музичний інструмент. Якщо не помиляюся, у них була поперечна флейта, трохи пом’ята труба, барабан, бандонеон і скрипка, всі вони були вбрані по-східному, у довгі, облямовані хутром плащі, а чоловіки мали на голові світло-зелені тюрбани. Подавши одне одному знак, вони взялися грати якимось стриманим і водночас пронизливим способом, і ця мелодія, незважаючи на те, що все своє життя я залишався майже незворушним до будь-якого виду музики, вже з перших тактів страшенно мене схвилювала. Що саме грали п’ятеро мандрівних артистів того суботнього пообіддя в цирковому шатрі за вокзалом Аустерліц для своєї нечисленної публіки, яка виникла бозна-звідки, я сказати не можу, сказав Аустерліц, проте мені здалося, вів він далі, ніби там повіяло з якоїсь страшенно далекої далечини, зі Сходу, як мені гадалося, з Кавказу або з Туреччини. Навіть не знаю, що нагадували мені звуки, які видавали гуртом ці музиканти, хоча, напевно, жоден із них не знав нотної грамоти. Іноді мені здавалося, що в їхній грі я впізнаю давно забутий валлійський церковний гімн, а потім зовсім тихі й все-таки запаморочливі оберти вальса, сільський мотив чи тягучу мелодію жалобного маршу, коли ноги тих, що проводжають в останню путь, на кожному кроці на коротку мить застигають в повітрі. Що відбувалося зі мною тоді, коли я прислухався до цієї абсолютно чужинської нічної музики, яку ніби з нічого вичаровували ці музиканти на своїх трохи розладнаних інструментах, цього я досі не розумію, сказав Аустерліц, так само мало розумію я й те, чому в мене так стискалися груди: від болю чи, може, від того, що вперше в житті мене розпирало від щастя. Чому певне забарвлення звуків, відтінки в тональності, синкопи так сильно вразили мене, загалом доволі далеку від музики людину, сказав Аустерліц, я ніколи так і не збагну, але сьогодні, озираючись назад, мені здається, що та таємниця, яка тоді мене так зворушила, втілилася в образі білосніжного гусака, який незворушно й уважно стояв серед музикантів увесь час, поки вони грали. Трохи витягши шию й примруживши повіки, вслухався він у звучання простору, огорнутого розмальованим зорями шатром, аж поки не стихли останні звуки, так ніби він знав про ту долю, яка чекає на нього, і долю

всіх тих, у чиєму товаристві він перебував. — Наскільки мені відомо, так Аустерліц повів далі свою оповідь на нашій наступній зустрічі в бістро Le Havane, у тому районі на лівому березі Сени, який дедалі більше занепадав і де він свого часу разом з Марі де Верней був на тій незабутній цирковій виставі, тепер було споруджено нову національну бібліотеку, яка носила ім’я французького президента. Стару бібліотеку на вулиці Ришельє на той час уже закрили, у чому я сам недавно переконався, сказав Аустерліц: купольна зала із зеленими лампами в порцелянових абажурах, від яких ширилося таке приємне, заспокійливе світло, тепер стоїть порожня, всі книжки, які раніше були на поличках,