Вінфрід Георг Зебальд - Аустерліц, Вінфрід Георг Зебальд

можна було ясно роздивитися кожне окреме пасмо напнутих м’язів як вершника, так і коня, який ніби рвався в атаку, вирячивши очі, а також синюваті жилки та вохристо-жовті сухожилля й зв’язки. Фраґонар, який походив зі знаменитої родини провансальських парфумерів, за час своєї професійної діяльності, сказав Аустерліц, препарував понад три тисячі трупів і частин тіла, тож, напевне, він мусив бути агностиком, який не вірив у невмирущість душі, він проводив дні й ночі, схилившись над смертю, огорнений солодкавим запахом гниття й, очевидно, спонуканий бажанням перетворити вразливу тілесну субстанцію, якій в найкоротший час загрожував розпад, на скляне диво, принаймні частково наділивши її вічним життям. Протягом кількох тижнів після відвідин ветеринарно-медичного музею, так продовжив Аустерліц свою історію, поглянувши у вікно на бульвар, я був неспроможний пригадати навіть дещицю з того, що я вам оце саме розповів, оскільки на зворотному шляху з Мезон-Альфора в метро я вперше знепритомнів, потім такі напади неодноразово повторювалися й призводили до тимчасової втрати всіх ниток пам’яті, що в підручниках з психіатрії, наскільки мені відомо, сказав Аустерліц, описано терміном «істерична епілепсія». Лише тоді, коли я проявив фотографії, зроблені тієї вересневої неділі в Мезон-Альфорі, мені вдалося за допомогою цих світлин і терплячих запитань, якими скеровувала мене Марі, відтворити мої поховані в глибинах пам’яті враження. Я знову пригадав післяполуденну спеку, що вибілювала двори ветеринарної школи, коли я вийшов з музею, пригадав, що коли я йшов уздовж стіни, мені здавалося, ніби я опинився в неприступному місці серед стрімчаків, потім у мене виникла потреба трохи десь посидіти, але я все-таки пішов далі назустріч мерехтливим сонячним променям, аж поки не дістався до станції метро, де в гнітючій темряві тунелю безкінечно, як мені здалося, був змушений чекати наступного потяга. Вагон, у якому я їхав у напрямку Бастилії, сказав Аустерліц, був напівпорожній. Пізніше я міг пригадати лише одного цигана, що грав на губній гармоніці та ще якусь дуже темношкіру жінку з Індокитаю зі страшенно вузьким обличчям і глибоко посадженими очима. Про решту нечисленних пасажирів я можу тільки сказати, що всі вони крізь бокові вікна вдивлялися в темряву, у якій годі було щось розгледіти, окрім дзеркального відображення того самого вагона, у якому вони сиділи. Поступово я став також пригадувати те, як під час поїздки мені раптово стало зле, як фантомний біль став ширитися в грудях і як я подумав, що зараз помру через слабке серце, успадковане мною не знати від кого. Я знову прийшов до тями вже в шпиталі Сальпетрієр, куди мене доправили і де тепер — десь усередині цього велетенського комплексу будівель, що за кілька століть розрісся поміж Садом рослин та вокзалом Аустерліц в окремий всесвіт і в якому поступово розмилися межі між лікарнею та виправним закладом, — я перебував в одній із чоловічих палат, у яких нерідко лежало понад сорок пацієнтів. У тому напівпритомному стані, в якому я перебував там ще багато днів, мені здавалося, що я блукаю лабіринтом кілометрових коридорів, склепінь, галерей і гротів, у яких назви різних станцій метро — «Кампо Форміо», «Криме», «Елізе», «Єна», «Інваліди», «Оберкампф», «Семплон», «Сольферино», «Сталінґрад» — а також особливе забарвлення й відтінки в повітрі, здавалося, вказували на те, що тут було місце заслання для тих, хто поліг на полях слави або загинув іншою насильницькою смертю. Я бачив когорти цих нещасних, як вони купчилися вдалечині на мосту, переходячи на той бік, або йшли мені назустріч в підземних переходах, і всі вони мали незворушний, холодний і згаслий погляд. Іноді навіть увечері їх можна було побачити в одному з тунелів катакомб, де в подертих і запилених плюмажах вони мовчки сиділи на кам’яній підлозі один навпроти одного, виконуючи руками якісь шурхотливі рухи. А одного разу, пригадую, що тоді мій стан вже трохи покращився, сказав Аустерліц, я побачив самого себе в такому напівпритомному стані, побачив, як я, сповнений болісного почуття, ніби в мене всередині щось хоче вирватися із забуття, стояв у тунелі перед наклеєним на стіну мальованим рекламним плакатом, на якому було зображено щасливу родину під час зимової відпустки в Шамоні. На задньому плані здіймалися білосніжні вершини гір, а над ними було чудове блакитне небо, над верхнім краєм якого проглядала пожовкла смужка оголошення паризької міської адміністрації за червень 1943 року. Хто зна, сказав Аустерліц, що сталось би згодом зі мною в Сальпетрієр, адже поки я там лежав, то не міг згадати нічого ні про себе, ні про свою передісторію, ні про будь-що інше, і як мені потім розказували, говорив різними мовами якісь нісенітниці, тож хто зна, що сталось би зі мною, якби один санітар, рудий чоловік із сяючим поглядом на ім’я Кентен Кіньяр не помітив у моєму блокноті нерозбірливі ініціали М. de V. та адресу: 7, place des Vosges[106], яку Марі тоді, після нашої першої розмови в кафе під аркадами в Пале-Роялі написала в проміжку між рядками моїх нотаток. Після того, як її викликали сюди, вона просиджувала біля мого ліжка цілими днями й спокійним тоном говорила до мене, хоча спершу я й не знав, хто вона така, проте, сказав Аустерліц, я одразу відчув, що мене тягне до неї, особливо коли на мене навалювалася важка втома, і я з останніх сил намагався витягти руку з-під ковдри, щоб на прощання подати їй знак і водночас дати зрозуміти, що я сподіваюся на її повернення. Під час одного з її регулярних візитів у Сальпетрієр Марі принесла мені книжку з бібліотеки свого дідуся, то був невеликий медичний довідник, виданий 1755 року в Діжоні, pour toutes sortes de maladies, internes et externes, invéterées et difficiles à guerir[107], як було сказано на титульній сторінці, справжній взірець друкарського мистецтва, у якому сам друкар Жан Ресер у присвяті, що передувала збірці рецептів, нагадував богочестивим і заможним паніям з вищих станів, що найвищою інстанцією, яка опікується нашими долями, їх було обрано для того, щоб стати знаряддям Божого милосердя, і якщо вони повернуть свої серця до покинутих і сповнених горя, то на них і на всіх інших членів їхніх родин зійде з небес щастя, загальний добробут і Боже благословіння. Кожен рядок цього пречудового переднього слова, сказав Аустерліц, я перечитав безліч разів, а також безліч разів прочитав я рецепти приготування ароматичних олій, порошків, есенцій і настоянок для заспокоєння хворих нервів, для очищення крові від соків чорної жовчі та позбавлення від меланхолії, у яких серед інгредієнтів