Вінфрід Георг Зебальд - Аустерліц, Вінфрід Георг Зебальд

Роман В. Ґ. Зебальда (1944–2001) «Аустерліц», який багато критиків називають найвизначнішим німецькомовним романом XXI століття, вийшов друком у 2001 році, незадовго до трагічної смерті автора внаслідок автомобільної аварії. Цей роман або ж «прозову книжку невизначеного жанру», як називав його сам Зебальд, вирізняє не лише незвичний, лабіринтоподібний сюжет, який автор вибудовує з ретельністю павука, що плете свою павутину, а й особлива поетичність мови, яка перетворює цей твір на довжелезний вірш про пошуки втраченого дитинства. Неназваний оповідач знову й знов зустрічає залюбленого в європейські ландшафти та архітектуру загадкового самітника Жака Аустерліца, який розповідає йому про свої багатолітні намагання розкрити таємницю власного походження. Ці пошуки ведуть його ледь не через усю Європу й спонукають відвідати різноманітні «місця пам’яті» найновішої німецької та європейської історії — з Антверпена до Лондона, з Парижа до Марієнбада, а з Праги до концентраційного табору «Терезієнштадт». І це лише зовнішній, сюжетний контур роману, насиченого історичними екскурсами, поетичними спостереженнями та меланхолійними розмірковуваннями про (не)обжитість простору й проминання часу, з якими людина змушена давати собі раду.

В. Ґ. Зебальд

Аустерліц

УДК 821.112.2’06–31

З-47

В. Ґ. Зебальд

З-47 Аустерліц / В. Ґ. Зебальд; пер. з нім. Романа Осадчука. — Київ: Комубук, 2020. — 336 с.

ISBN 978-617-7438-21-1

УДК 821.112.2’06-31

Переклад Романа Осадчука

Дизайн обкладинки Михайла Федишака

AUSTERLITZ

Copyright © 2001, W. G. Sebald

The translation of this work was supported by a grant from the Goethe-lnstitut.

© W. G. Sebald, 2001

© Комубук, українське видання, 2020

Всі права застережено

Аустерліц

У другій половині шістдесятих років я, почасти з освітньою метою, а почасти з інших, мені самому не зовсім зрозумілих причин, неодноразово їздив з Англії до Бельгії, іноді лише на один-два дні, а іноді на декілька тижнів. Під час однієї з цих бельгійських екскурсій, які щоразу, як то мені здавалося, заводили мене дуже далеко в чужину, одного сонячного дня на початку літа, я прибув до відомого мені лише з назви міста Антверпена. Одразу після прибуття, коли, проминувши віадук, оздоблений обабіч химерними вежками з гострими шпилями, поїзд повільно вкочувався на темний перон вокзалу, мене охопило якесь млосне відчуття, яке потім, протягом усього мого тодішнього перебування в Бельгії, ніяк не могло втамуватись. Я ще пригадую, якими непевними кроками ходив вздовж і впоперек середмістя, по Єрузалемстраат, Нахтегаалстраат, Пелікаанстраат, Парадейсстраат, Іммерсейлстраат та багатьох інших вулицях і провулках і як, потерпаючи від головного болю та недобрих думок, врешті знайшов порятунок у зоопарку, розташованому на площі Астридплейн, просто біля центрального вокзалу. Там, на лавці в напівзатінку пташиного вольєра, у якому пурхали численні строкатопері зяблики й чижі, я сидів, аж поки мені не стало трохи легше. Коли пообідній час уже добігав кінця, я перейшов через парк і зазирнув до «Ноктурами», яку знову відчинили якраз декілька місяців тому. Минуло чимало часу, поки очі звикли до штучної напівтемряви, і я зміг розпізнати різних тварин, які за склом провадили своє сутінкове життя, освітлене блідим місяцем. Здається, то були кажани та земляні зайці з Єгипту чи пустелі Гобі, місцеві їжаки, пугачі та сови, австралійські сумчасті щури, лісові куниці, сірі вовчки та лемури, що перестрибували з гілки на гілку, шугали туди й сюди на жовто-сірому піщаному настилі або якраз ховалися в заростях бамбука. Насправді мені запам’ятався лише єнот. Я довго спостерігав, як він із серйозним видом сидів біля струмка та знову й знову мив у ньому ту саму скибочку яблука, ніби сподівався завдяки цьому миттю, ґрунтовність якого виходила за межі розумного, втекти з цього фальшивого світу, у який він потрапив, так би мовити, не з власної волі. Щодо інших тварин, які мешкали в «Ноктурамі», у мене в пам’яті залишилося тільки те, що деякі з них мали незвично великі очі й такий пильний, доскіпливий погляд,

який можна побачити хіба в деяких художників і філософів, які за допомогою чистого споглядання та чистого мислення намагаються пронизати пітьму, що їх оточує. Окрім того, мене, здається, турбувало питання, чи меш-

канцям «Ноктурами» з настанням справжньої ночі, коли зоопарк зачинений для публіки, вмикають електричне світло, щоб і вони з початком дня у своєму маленькому перевернутому всесвіті могли більш-менш спокійно поринути в сон. — З плином років картини з ноктуарію в моїй пам’яті цілком перемішалися з тими, які я зберіг про так звану salle des pas perdus[1] центрального залізничного вокзалу Антверпена. Коли сьогодні я намагаюся уявити цю залу чекання, то одразу бачу перед собою «Ноктураму» й думаю про «Ноктураму», і тоді у свідомості зринає зала чекання, можливо, тому, що кожного післяобіддя із зоопарку я йшов прямо на вокзал, точніше, спершу якийсь час стояв перед ним на площі й дивився на фасад цієї фантастичної споруди, яку вранці, після мого прибуття, сприйняв лише побіжно й нечітко. Зате тепер я бачив, як далеко ця будівля, споруджена під патронатом короля Леопольда II, виходить за межі свого безпосереднього призначення, а ще зачудовано розглядав цілком вкритого зеленою патиною хлопчика-негра, який зі своїм дромедаром[2] був ніби пам’ятником світові африканських тварин і тубільців — розташувавшись високо на башточці еркера на сусідньому будинку, ліворуч від вокзального фасаду, він уже протягом століття самотньо стояв під небом Фландрії. Коли я ввійшов до зали центрального вокзалу під склепіння шістдесятиметрового купола, першою думкою, що з’явилася в мене, напевно, під впливом відвідин зоопарку та споглядання дромедара, було те, що тут, у цьому розкішному, у той час, щоправда, доволі занедбаному фойє, у мармурових нішах мають бути вмонтовані клітки з левами й леопардами та акваріуми для акул, восьминогів і крокодилів, так само, як, навпаки, у деяких зоологічних садах можна мандрувати маленькою залізницею по найвіддаленіших куточках Землі. Внаслідок подібних ідей, які в Антверпені виникали в мене, так би мовити, самі собою, сталося так, що зала чекання, яка сьогодні, наскільки мені відомо, править за службову їдальню, здалася мені другою «Ноктурамою» — це було ніби накладення зображень, що, природно, могло бути спричинене тим, що сонце вже сховалося за дахи міста, якраз коли я ввійшов до зали чекання. Золотий і срібний полиск на велетенських напівсліпих настінних дзеркалах навпроти ряду вікон ще не зовсім згас, а залу вже заповнили потойбічні сутінки, у яких далеко один від одного, нерухомо й мовчазно сиділо декілька пасажирів. Подібно до тварин у ноктуарії, де було напрочуд багато карликових видів — крихітні лисиці-фенеки, земляні зайці й хом’яки, — ці подорожні також здавалися ніби зменшеними, чи то через надзвичайної висоти стелю, чи то через присмерк, що ставав дедалі густішим, і я припускаю, що саме тому мене зачепила ця, власне, безглузда думка, ніби вони є останніми представниками напіввинищеного, вигнаного зі своєї країни, або зниклого, народу, єдині, хто вижив, адже всі вони мали такі самі скорботні обличчя, як і тварини в зоопарку. — Одним