Вінфрід Георг Зебальд - Аустерліц, Вінфрід Георг Зебальд

розставлених колом, прибрали, а їхні читачі, які раніше сиділи зовсім поряд зі своїми сусідами за столами з маленькими емальованими табличками з номерами, здається, розтанули в прохолодному повітрі. Не думаю, сказав Аустерліц, що багато

старих читачів їздять тепер до нової бібліотеки на набережній Франсуа Моріака. Якщо хтось не бажає доставатися автоматичним потягом метро без машиніста, що скеровується ніби голосом привида й прибуває на безлюдну станцію «Національна бібліотека», розташовану на якійсь безрадісній, нічийній території, той мусить пересісти на площі Валюбер на автобус або ж здолати останній, дуже вітряний відрізок набережної пішки, аж поки дійде до будівлі, яка у своєму монументалізмі, очевидно, була інспірована бажанням президента республіки увічнити своє ім’я, що я помітив, сказав Аустерліц, ще під час першого мого візиту, і яка за своїм зовнішнім розмахом і внутрішньою будовою демонструє відверту непривітність до відвідувачів і вже з самого початку принципово суперечить потребам кожного справжнього читача. Хто дістається до нової національної бібліотеки через площу Валюбер, той спершу опиняється перед відкритими сходами, які оперізують увесь комплекс, тобто на триста метрів у довжину та на сто п’ятдесят метрів на обох бокових вулицях, і складаються з безлічі допасованих одна до одної рифлених дерев’яних сходинок, що разом нагадують цоколь зикурата. Подолавши не менше чотирьох десятків дуже вузьких і стрімких сходинок, що здається не надто безпечним навіть для молодих відвідувачів, сказав Аустерліц, раптом постаєш перед еспланадою, викладеною такими самими, як і сходи, рифленими дерев’яними плиточками, яка поєднує чотири двадцятидвоповерхові бібліотечні вежі, розташовані по кутах, і має площу не менше дев’яти футбольних полів. Особливо в ті дні, коли дме вітер, що буває доволі часто, сказав Аустерліц, або ллє дощ, від якого на цій абсолютно відкритій платформі годі десь заховатися, виникає враження, ніби ти потрапив на палубу Berengaria чи на борт якогось іншого океанського велетня, тож не було би нічого дивного, якби раптом загудів ревун у тумані, а горизонти міста Парижа почали здійматися й опускатися відносно рівня веж разом із пароплавом, що пробивається через велетенські хвилі, чи якби одну з тих крихітних постатей, які через недоумство наважилися піднятися на палубу, здуло б за борт ураганним поривом вітру й занесло в атлантичні далі морської пустелі. А чотири скляні вежі, яким, за словами Аустерліца, було дано назви в стилі фантастичних романів La tour des lois, La tour des temps, La tour des nombres і La tour des lettres[108], справляли на тих, хто ззовні дивився на їхні фасади і вгадував за цими вікнами, що були переважно закриті маркізами, ще якісь порожні приміщення, воістину вавилонське враження. Коли я вперше опинився на прогулянковій палубі нової національної бібліотеки, сказав Аустерліц, мені знадобився якийсь час, щоб знайти те місце, звідки відвідувачі ескалатором могли потрапити на нижній рівень, який насправді був першим поверхом. Цей механізований спуск униз — після того, як ти з великими труднощами видерся на плато — здався мені відразу доволі безглуздим, вигаданим, очевидно — іншого пояснення тут годі знайти — з єдиною метою: спантеличити й принизити читача, до того ж спуск униз закінчувався перед розсувними дверима, що справляли враження тимчасових і в день мого першого візиту були зачинені на ланцюжок. Біля дверей стояли представники служби безпеки, і кожен відвідувач мав пройти через процедуру огляду. Підлога великого вестибюля, у який потрапляєш після

цього, була вкрита іржаво-червоним килимом, на якому далеко одне від одного було встановлено декілька низьких сидінь, то були м’які лавочки без спинок і невеликі кріселка, подібні до відкидних стільців, на яких можна було присісти лише у такий спосіб, що коліна були майже на такій самій висоті, що й голова, тож коли я побачив людей, які в них розмістилися, перше, що спало мені на думку, сказав Аустерліц, було те, ніби всі ці постаті, що тулилися тут просто на землі по одному або в невеликих групах, розташувалися в останніх променях пекучого сонця під час мандрівки пустелею Сахара або через Синайський півострів. Само собою зрозуміло, вів далі Аустерліц, що з червоного синайського вестибюля не можна просто так проникнути всередину бібліотечного бастіону; насамперед треба підійти до теки інформації та звернутися до однієї з півдесятка паній, які там сидять, виклавши одній з них мету свого візиту, а потім, якщо твоя мета хоч трошки відхиляється від найпростішого випадку, ти маєш взяти талончик, ніби в податковій інспекції, і нерідко зачекати ще з півгодини чи довше, поки інший працівник бібліотеки запросить тебе в окрему кабінку, де ти, так ніби йдеться про якусь украй підозрілу справу, яку краще провернути без участі громадськості, викладаєш свої побажання й маєш можливість отримати відповідні інструкції. Незважаючи на всі ці заходи контролю, сказав Аустерліц, мені вдалося потрапити в загальний читальний зал Haut de Jardin[109], що якраз нещодавно відкрився для публіки і в якому я потім безліч годин і днів просиджував із відсутнім виглядом, звичним для мене віднедавна, позираючи у внутрішній двір, цей химерний, ніби вирізаний із прогулянкової палуби на глибину двох-трьох поверхів природний резерват, у якому висадили до ста вже дорослих парасолькових піній, що їх, вже й не знаю яким способом, сказав Аустерліц, доправили з Форе-де-Бор[110] на місце теперішнього заслання. Якщо з палуби дивитися на крислаті, сіро-зелені крони дерев, які, можливо, ще пам’ятають свою нормандську батьківщину, то здається, що дивишся на горбкувате пустирище, тоді як із читального залу видно лишень червонясто-плямисті стовбури, які, хоч їх і підтримують похило напнуті сталеві троси, у вітряні дні злегка погойдуються, трохи нагадуючи водяні рослини в акваріумі. Іноді під час моїх денних мріянь, яким я віддавався в читальному залі, мені здавалося, сказав Аустерліц, ніби на косих розпірках, що здіймалися від землі аж до глицевої крони, я бачив циркових артистів, кожен із яких тримав жердину, яка злегка тремтіла на кінцях, і крок за кроком промацував шлях угору, або ж ніби там, серед гілля, на межі видимості, шугають оті дві вивірки, про яких розповідає одна апокрифічна історія, що дійшла до моїх вух, ніби їх завели тут в надії на те, що вони принесуть потомство і для розваги читачів, які часом відриватимуться від своїх книжок, житимуть великою колонією в цьому штучному гайку з піній. Також не раз траплялося, сказав Аустерліц, що птахи, які випадково залітали до