Ася Сергєєва - Суперечка на кохання. Отримати доньку тренера, Ася Сергєєва

Від обурення і страху у мене навіть лаятися не виходить. Відкриваю рота накричати, але дихання збивається, і вилітають через це незрозумілі звуки. Дарський адже навмисно вигадав для мене таке випробування, щоб позбутися!

Тоді чому взагалі кликав? Міг, у такому випадку, образитися та припинити взагалі спілкуватись.

Хотілося б мені цього?

Дивлюся на безстрашного Ведмедя, який чекає нашої черги в передчутті. Тримає міцно мене, заспокійливими слівцями підтримує. Забути, що у нього є всі мітки? Послати, куди подалі, та більше не думати про нього?

Не можу... не вийде... щось заважає і продовжує тримати, потай навіть захоплюватися його невгамовною фантазією.

- Стрибай один. У мене страх висоти після невдалого падіння з вишки у басейні, - прошу, тремтячи зовсім не від холоду.

- Якщо стрибну один, тоді ти так і залишишся зі своїми страхами. Алінко, наважуйся, зі мною буде легше це пройти.

- Іншим разом, не сьогодні, - мотаю головою, він просить про неможливе.

- Отже, сьогодні хочеш гаряченький масаж? - хижо очима виблискує.

- А це тут до чого?

- Ну як же, за відмову виконувати мої правила. Забула, про що попереджав?

Стою на мосту, з якого тільки божевільні погоджуються стрибати, і не те що правила, багато всього забула. Тепер згадала. Напружено мовчу. Думаю, як уникнути ведмежої пастки. Не побачення, а тортури! Співчуття ніякого!

Кататися на льоду з колишніми Гліба, виявляється, не так вже й погано. І нехай би збили з ніг ще кілька разів. Приземлятися дупою на лід або падати з величезної висоти? Різниця дуже відчутна.

- Так, нас двох закріплюйте. У парний політ вирушаємо, - пояснює Мишко інструкторам зі стрибків.

Ну чому наша черга так швидко прийшла?

- Нехай поки стрибнуть інші бажаючі. Я ще не готова!

Інструктори відповідають, що час настав для нас. Перший порив паніки, це нормально, все пройде, коли полетимо. Краще не відтягувати, щоб не виростали сумніви.

Та звісно, їм легко казати! Мої сумніви з першої миті зашкалюють. У-у... до чого ж страшно. Побачення з Ведмедем жахливі. Більше не піддамся, не затягне на них. Ніколи-ніколи-ніколи.

До нас пристібають спеціальні стрічки, обертаючи навхрест між ніг і навколо спини. Додатково накидають кріплення від Міші до мене. Я трясуся, навіть зуби стукають.

- Обіцяю, політ пройде чудово. Будь ласка, довірся мені, Зірочко, - хрипким вкрадливим голосом Мишко говорить, обпалюючи моє вухо диханням.

- Ма-масаж, - вичавлюю з себе.

- Що?

- Краще масаж!

- Обов'язково! У нас попереду все ще буде.

І в ту ж мить ми зриваємося з висоти... Мишко закинув мене на себе, і сам відштовхнувся, не даючи можливості передумати.

Якщо виживу, то моїй старшій сестрі добряче дістанеться. Це вона мені зранку наврочила, коли побажала політ з хлопцем в обнімочку. От хто її просив?!

Спочатку мружуся. Страшно очі розплющити.

- Так сильно боїшся? Дивись, як чудово летимо!

- Ні-і, я не б-буду, - вся стискаюся у грудочку, обхоплюючи шию Ведмедя, як ніби рятувальне знаряддя.

Збиралася ж очі взагалі не відкривати, але вони здивовано самі розплющуються, коли на мої губи обрушується поцілунок. Неймовірно! Ми в такому небезпечному польоті, а Ведмежатина знову за своє. Пестить мої губи, захоплюючи у гарячий полон, від чого ще більше виникає запаморочення.

Але що як ми розіб'ємося?

Тоді... тоді нехай краще з поцілунком. Нехай хоча б останні хвилини пройдуть з насолодою. Страх висоти заглушають відчуття набагато гостріші. Та й прикинутися, що мені не подобається, зараз точно не вийде. Відповідаю на поцілунок, як можу, з усією пристрастю, обхоплюючи його міцніше ногами.

- Допомогло? - подражнюючи посмішкою, запитує Ведмідь.

- Ні! - відповідаю зі шкідливості.

Чим би мені міг допомогти поцілунок? Наче я дозволяла, хотіла, чекала. Та він же взагалі немає ні крапельки сумління. Ось приземлимося тоді…

- Ух, яка дивовижна краса! Західне сонце все-все висвітлює. І відчуття, немов на крилах летимо, - захоплююсь я, очі відкрилися, перший сильний страх відступив.

- Подобається все-таки? - ще міцніше стискає в обіймах Ведмідь.

- Та-ак... - зараз не обманюю, і не намагаюся хоч на трішечки відсторонитися.

Краще не думати, хто допоміг з панікою впоратися, а то він загордиться і знову нападе. Я б одна політати ніколи не зважилася. З Мишком сталося неможливе. Ми розгойдуємося над річкою, а над головами зачаровує безкрає небо.

Можливо, не дуже пристойно так сильно хапатися за напарника з польоту. Але я не можу відчепитися, прилипла до Ведмедя, і ніби лише на ньому тримаюсь, як на найнадійнішій страховці. Адреналіновий сплеск одурманює і кружляє голову. Навіть закрадаються дивні думки, що з Ведмедем і в джунглях заблукати, і тонути в океані - не так страшно буде. Він вміє відволікти у потрібний момент, заспокоїти, і надійність у ньому відчувається. Тільки страховку від чарівності наполегливого хлопця ніхто не дає. І гарантії, що не повторяться у будь-яку мить поцілунки.

Після підйому на міст, у мене все ще трясуться ноги і перед очима розпливаються відблиски від хвиль. Погойдуюся, бо поки ще треба до тями прийти. Ведмідь підхоплює мене на руки і так до машини несе. У мене після стрибка немає сил чинити опір.

Та хтось цим користується. Заманив і задоволений!

Виїжджаємо в невідомому напрямку. Хоча Мишко знає, куди збирається, все одно не поспішає розкривати плани. Добре, хоч очі залишає відкритими.

- Побачення закінчилося? Я виконала правила?

- Ще ні, Зірочко. Навіть не мрій, що так швидко відпущу, - продовжує інтригувати і залякувати, повертаючи на жвавий проспект.