Поліна Ендрі - Клянусь, я твій, Поліна Ендрі

Колись ти зробила найбільшу помилку у своєму житті, вибравши мене. І тепер я тут, щоб перевернути твій звичний спосіб життя і забрати тебе собі. Ти від мене не дінешся, Кім Вільямс. Я вимолюватиму в тебе прощення сильніше, ніж будь-що на цьому ублюдському світі. Я буду повзати перед тобою на колінах, як закінчений всмерть покидьок, я зроблю все, аби ти повернулася до мене. Я руйнуватиму наші життя, наплюю на всі правила і втягну нас у пекло, бо без тебе я не виживу. Я надто сильно кохаю тебе, щоб врятувати від себе самого і ти пробачиш мені, чого б мені це не коштувало. Тому що я тільки твій, Кімберлі Вільямс. Присягаюсь, я твій. Друга книга циклу. Історія Елайни - Присягнись, що моя

1

Двері ванної кімнати відчиняються і звідти виходить гарна блондинка, одягнена тільки в білий рушник.

- Привіт, - млосна посмішка розтягує її підкачані губи, коли вона бачить, що я вже прокинувся.

Так, крихітко, і я не проти ще одного раунду.

Струнка і засмагла, так і манить зірвати цей рушник. За таке гріх не подарувати щось. Вона задовольняла мене всю ніч, заслужила. Може, я навіть почну зустрічатися з нею. Чому б і ні?

Тягнуся в шухляду комода, дістаю приготовану з учора скриньку з прикрасою прямісінько з ювелірного.

З ліжка встаю, коли вона вже поряд і розуміє у чому справа. Дівчина кокетливо поглядає на подарунок, грайливо стріляючи в мене очима.

- Що там? Діамантове кольє?

- Відкрий і дізнаєшся, крихітко, - підживлена моїм оксамитовим тоном, дівчина відкриває коробочку і тут її обличчя змінюється, спотворюючись гидливим жахом. Вона лякливо вскрикує, і, випустивши скриньку, відважує мені ляпас.

- Ну і скотина ти, Тернер!

Дихаючи вогнем, збирає свої шмотки, вилітає з кімнати і демонстративно грюкає дверима.

Гаразд, а зараз не зрозумів.

Прикладаю долоню до щоки, що горить, і дивлюся вниз. Тепер все зрозуміло. З обтягнутої оксамитовою синьою тканиною коробочки випали три мертві таргани. Прикраси, звісно ж, немає.

Нахиляюсь, навіщось піднявши таргана, пробую його на дотик. Іграшкові. Треба ж, а виглядають, як живі. Я закидаю їх усіх назад в продовгувату коробочку, підхопивши її під пахву, виходжу зі спальні.

Вхідні двері щойно грюкнули, та так голосно, що мало стіни не затремтіли. Я кидаю туди погляд та бачу, що її речей уже немає. Ну і добре. Забувши про свою нічну німфу, я повертаю до свого кабінету, але тут очі потрапляють на ліве крило будинку, звідки майнув шматочок яскравого жовтогарячого кольору.

Фиркаю на недороблену схованку.

Закидаю скриньку в кишеню штанів, підходжу до квадратної виїмки в стіні, розміром з велику закриту коробку, крізь тонку смужку якої виглядає носок взуття.

Сідаю біля схованки і притуляюся поруч спиною до стіни, витягнувши ноги по підлозі.

Десь хвилину я сиджу в тиші.

- Можеш більше не ховатися, - спокійно говорю в порожнечу. - Вилізай звідти, ти спалилася.

Кілька секунд нічого не відбувається.

Тут квадратний щит опускається вниз і в оголеній схованці показується мордашка Олівії, що скривилася від невдоволення.

- Блін! Ну як?

Я демонстративно видихаю і ненав'язливо вказую пальцем на її кросівки жовтогарячого кольору.

Олівія простежує за моєю вказівкою, суплячи брови.

- Сьогодні ж їх викину до чортової матері, - невдоволено гуде вона.

- Олівія, - суворо підстерігаю її. - Я не пригадую, щоб непристойно висловлювався в твоїй присутності.

- Так, але зате ти це робиш у своєму кабінеті щоразу, коли випадково вдаришся в куток стола і думаєш, що я не чую. А ще коли розмовляєш зі своїм старим знайомим по телефону, чи їдеш за кермом, думаючи, що я в навушниках, чи...

– Так! - голосно перериваю її. - Достатньо. Знову підслуховуєш. Олівія, скільки разів я тобі казав,так робити не можна і дорослі справи тебе не торкаються, - я уважно сканую її обличчя, суворо схрещуючи на грудях руки. - Ну, і чим ти поясниш свою витівку цього разу?

- А я не збираюся нічого пояснювати, - із задоволеною либою щось діловито черкає ручкою у своєму блокнотику. – Єс! Четверта за тиждень. Вони колись перестануть верещати, як різані? Усі, як одна, ніби щойно з інкубатора вилізли. Мені вже нудно, нічого нового.

Я важко видихаю і впираюся потилицею в стіну.

- Чим тобі ця не догодила?

- Але ж вона тобі не підходить! - Заявляє малявка. Та з такою запопадливістю, ніби вже побачила в цьому житті все.

Я скидаю брову, дивлячись на неї. Як цікаво.

- А хто тоді мені підходить?

- Кімберлі, - легко зісковзує з її губ. У мене на мить перехоплює дух.

Вона дивиться на мене і посміхається так безневинно, ляскаючи довгими для свого віку віями. Я суплюся.

- Так, Олівія, іди сюди, - я підхоплюю її під пахви, витягаючи свою десятирічну сестричку з укриття, і сам підводжуся. Підвівши її до дивана, саджу собі на коліна. - Думаю, настав час нам серйозно поговорити. Кімберлі чудова дівчина, і колись вона справді була частиною мого життя. Але все минулося, розумієш? Колись вона зробила вибір, і тепер у неї своя дорога, а в мене своя.

Сестра виводить пальчиком невеликі візерунки на моїх грудях.

- Тоді чому ти зберігаєш її фотографію? - Запитує з дещицею образи.

- Яку фотографію?

- Ту, де ви обіймаєтеся у парку.

Справді. Звідки вона? Не пам'ятаю.

- Мабуть, завалялася десь. Так, давай вставай та йди збирайся, бо запізнишся на свої танці.

Невдоволено пихкаючи, неслухняне дівчисько встає, вже маючи намір йти, але тут зупиняється і розвертається до мене.

- Якби ти менше працював і більше приділяв уваги своїй сестрі, то знав би, що я більше туди не ходжу, братику.

Вона хмикає, відштовхує мене двома долоньками і доки я не встиг перехопити її, ображено мчить геть. Я проводжаю її поглядом, дивлюся, як вона тікає до мого кабінету і замикається зсередини на ключ.

Так, сестра у мене просто золото. І тут я розумію, що з нею у мене буде все дуже непросто.

***

- Олівія, - я обережно стукаю у двері. - Відчини, будь ласка, двері, мені треба взяти дещо.

Мовчить, бешкетниця.

- Якщо ти зараз не відчиниш, то я піду їсти морозиво один, - з розстановкою промовляю я.

Гаразд, перебір. Може ще років зо два тому це працювало, але зараз дитину таким не проведеш.

- Добре, я йду геть. Я йду, чуєш?

Один, два... Тут замок клацає, звільняючись, і в дверях прорізається тонка щілина. Я повертаюся, встигнувши відступити лише на кілька кроків, і відкриваю їх сильніше. Бачу малечу, вона сидить у кутку дивана і підібгавши під себе ноги, притискає до живота подушку. На шиї у неї висить кольє, явно завелике за розміром. Не діамантове, звичайно, але теж не останньої цінності. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍