Поліна Ендрі - Клянусь, я твій, Поліна Ендрі

Я входжу, зачиняю за собою двері та йду до неї.

Присідаю поруч безшумно, зігнувши одну ногу в коліні, трохи нахиляюся, спершись на неї долонями.

- І давно ти кинула танці? - мій голос тихий і примирливий, як завжди буває після наших сварок. - Мені чому не сказала?

- Ти б дуже пишався мною, якби я сказала, що посварилася з усіма? - кривить губи сестра, але все ж таки відповідає: - Тиждень тому, - буркає вона.

Я ненадовго затримую дихання, щоб потім протяжно видихнути.

- Давай так домовимось. Якщо тобі щось не подобається, ти кажеш мені одразу і ми вирішуємо це питання.

- Твої одноразові дівчата рахуються?

- Ні, - відповідаю я, по тону давши зрозуміти, що це заборонена тема.

Її очі, що задорісно спалахнули, тут же з незадоволеним цокотом закочуються.

- Якщо ти остаточно не передумала, то я зараз відвезу тебе на заняття. Заодно й поговорю з міс Бріджит, щоб позаймалася з тобою окремо.

— Але я більше не хочу ходити на танці! - у серцях вигукує дівчисько. Кинувши на мене швидкий погляд, вона різко мотає головою і заправляє волосся, що вибилося з коси, очевидно вже пошкодувавши про свій випад. Вона часто дихає, очі її спрямовані в підлогу:

- Я хочу проводити час із тобою.

Я дивлюсь на неї. І так хочеться багато їй пояснити зараз, але світ вимагає витримки і терпіння, тому я уважно розглядаю усипане непримітним ластовинням личко і тягнуся, проводячи по сонячним кучерям.

- Олівія, я маю працювати, щоб забезпечувати нам гарне життя, - я м'яко видихаю: - Ти ж знаєш, що я роблю...

- ...роблю це для тебе, - наші голоси зливаються в унісон. Я здивовано витягаю обличчя, а сестра з нудьгою закочує очі і відштовхує мою руку, ніби вже знала цю фразу наперед. - Так, звичайно.

Вона зітхає, відкладає убік подушку і піднімається, випроставшись на весь свій невеликий зріст переді мною.

- Знаєш, братику, раніше я почувала себе краще, хоч і всього цього у нас не було. Ми були по-справжньому щасливі, і Кімберлі любила тебе просто так, а не за гроші, як ці розмальовані ляльки.

Це ім'я вривається у легені на вдиху, заповзає під шкіру, пробігає вгору по кожному нерву і вдаряє в голову, викликаючи в думках картинки - багато картинок. Різні картинки з іншого життя.

- Ти вважаєш, що мене можна любити лише за гроші? - питаю я, затамувавши подих.

- Ні, - вона знімає з шиї прикрасу і віддає її мені. - Я вважаю, що ти справжнісінький дурень, який упустив своє справжнє кохання.

Олівія не чекає відповіді і не затримується, залишивши мене бездумно дивитись їй услід. І коли вона йде геть, її голос ще довго стоїть у моїх вухах.