Поліна Ендрі - Клянусь, я твій, Поліна Ендрі

- Я просто не розумію, з чого раптом ти вирішила кинути все і поїхати в розпал змагань? - кидаючи все в сумку, збираючи на ходу речі, я у пів вуха слухаю нарікання своєї подруги, яка безпорадно спостерігала за мною збоку.

Він повернувся. Кейн Тернер у рідному місті. 

Моє серце б'ється як божевільне, щоки розпалилися і пульс підскакує до небес.

Так, газовий балончик на місці, зарядку взяла. Тепер запасну щітку.

Розвернувшись за комод, я не одразу розумію, що мене зупинило. Вона схопила мене за руку. Наші очі, – її м'які карамельні та мої, світло-сірі як у мами, – зустрічаються. Ми стоїмо одна навпроти одної і довго дивимось одна одній у вічі. Одного її короткого зітхання достатньо, щоб зрозуміти, що подруга явно не "за".

- Чи так тобі потрібне це інтерв'ю?.. - і шепіт такий страшенно проникливий.

Я застигаю, що напевно виглядає, як сумніви, подруга притихла і я бачу в її погляді розгублену безпорадність. І я все-таки вириваю руку, відвертаючись.

- Інтерв'ю може й непотрібне, але ти чудово знаєш причину, - кинувши тонік для обличчя з дозатором на зелений світшот, утрамбовую сумку, наповнену до країв. Пальці стискають лямки до скрипу, губи самі криво роз'їжджаються, мій погляд спрямований вперед і водночас у нікуди. - Я хочу подивитись йому в очі.

Виринаючи зі свого міні трансу, що супроводжується довгим тягучим мовчанням, я рішуче тягну за "язичок", розрізаючи повітря в приміщенні звуком застебнутої блискавки, підхоплюю спортивну дорожню сумку і, не оглядаючись, йду до дверей.

– Кім. Кімберлі, стривай, - кличе мене дівчина і я зупиняюся у дверях. - Ти впевнена, що тобі це потрібно?

- П'ять років тому він зрадив мене заради грошей, - я кажу в порожнечу і обертаюся, зустрічаючи її гіркою усмішкою. - Як думаєш, сильно він сумував з цього приводу? - мовчання. Отож бо.  - І я не хочу більше це обговорювати, Елайна.

Погляд її розкривається в мить, в них дозріває щось більше, і нарешті, ось вона, розселина між непробивними стінами.

- То скільки в нас часу?

– У нас? – дивуюся я.

- Ти ж не думаєш, що я кину свою подругу одну на поталу її колишньому?

Я дивлюсь на неї. На її усмішку, що тремтить, щиро-сумну, її очі блищать і я сама посміхаюся. Так, ми завжди розуміли одна одну з погляду. Разом ще зі школи. Ну що, Кімберлі, ти готова подивитися у вічі своїм страхам? А минулому?

Чекай мене, моє тужливе, охоплене мовчазними таємницями місто. Я повертаюся.

*****

Час вимірюється затяжним гулом, дзижчанням лопатями вентилятора і кількістю фотографів, що постійно поповнюється, на пару з моїми колегами, які вичікують фінальної події.

Мені спекотно і я починаю почуватися тісно в цьому розкішному холі, виробленому в одному тоні. Білі мраморні стіни і підлоги, просторе приміщення, праворуч мраморна стійка і лівіше нього в кутку величезний фікус у білому горщику.

Я дивлюся на свою розколупану на тілесних колготках "стрілку" і думаю про те, чи вдасться мені прикрити її довжиною своєї сукні у кадрі. Часу переодягнутися не вистачить, та й запасного одягу з собою немає. Поїздка сюди виявилася вкрай незручною, - мій особистий оператор, який до того ж водій нашого службового автомобіля, заглох посеред дороги, дивом діставшись вчасно, і я вже починаю сумніватися в тому, що ця ідея була такою вже розумною.

- Іде, - подає сигнал мій оператор Томас і я автоматом скидаю обличчя, коли білі подвійні двері різко відкриваються в хол, і звідти виходить сам Блейк Моріс зі своїм вірним помічником.

- Ти готова? - ми з Томом одночасно переглядаємось. Я розсіяно киваю і дивлюся на те, як стрімко хол активується, наповнюючись жвавими голосами і спалахами фотоапаратів, що слідують за поспішаючим Морісом, як тінь за сонцем.

- Містер Моріс, відділ прес-служби та інформації, дайте нам коротке інтерв'ю!

Спалах фотоапарата.

- Блейк, це правда, що ви кинули свою дружину заради дівчини, удвічі за вас молодшої?

- Блейк Моріс, чи плануєте ви співпрацювати з іншими брокерськими компаніями?

- Панове, Блейк Моріс не дає інтерв'ю, - похмуро відповідає за нього помічник, захищаючи його від нових спалахів та моїх приставучих колег.

- Містере Моріс, чи правда, що всі ваші активи були передані вашій таємній позашлюбній дочці? - голосно промовляю я.

І тут він зупиняється.

Зала поступово затихає і мої колеги розсіяно переглядаються між собою, не розуміючи, в чому річ.

Повільно Моріс розвертається і ковзає на мене зацікавленим поглядом. Місцева знаменитість, що злетіла на пік своєї популярності завдяки ризику. Напевно, мені справді не було б ніякої справи до цього тридцятип'ятирічного чоловіка, якби не хвилююча перспектива. Елайна має рацію - це інтерв'ю всього лише прикриття.

- Міс, Блейк Моріс не дає...

- Я згоден, - перебиває свого помічника Блейк.

Прочистивши горло, він підходить до мене в тиші, що супроводжує його, і, нічого не кажучи, дивиться в очі. Погляд у нього такий... Своєрідний. Я переступаю з ноги на ногу і, потай шукаючи підтримки, кидаю погляд у камеру.

- Починаємо, - подає голос мій оператор, влаштувавши на плече та спрямовуючи професійну відеокамеру. - П'ять, чотири, три, два...

- Мені здається, я раніше тебе десь бачив, - низько промовляє чоловік поруч зі мною.

– Один, – закінчує оператор.

Розправивши плечі, на автоматі посміхаючись, я дивлюся в камеру з професійною посмішкою, що приховує сум'яття, і промовляю в мікрофон:

- Блейк Моріс, дякую, що приділили нам час перед виступом. Ніхто ще не робив такі божевільні обороти фінансів. Скажіть, чи виправдано ризик, на який ви збираєтеся піти задля досягнення мети?

Я нахиляю мікрофон до нього і чекаю на відповідь.

– Згадав, – спокійно відповідає він. - Я тебе бачив по телевізору. Ти той самий журналіст року. Молода та перспективна, обійшла своїх колег із десятирічним стажем. Кажуть, цього року була така спека.