Максим Анатолійович Бутченко - 1918. Місто надій

поглядав на всі боки, – і краплі крові на його щоках були подібні до плодів перезрілої малини; солдатів, яким вільно було грабувати чуже майно, тому що правда тепер належить сильному. Архип підвівся, хитаючись, підійшов до вбитих і впав біля них у знемозі, потім простягнув руки, щоб оглянути Сидора і його дружину, сподіваючись, однак, що (не доведи Господи!) не знайде там Настусі. Справді, її там не було. І не було більше нікого. Архип ходив по двору, зазирав у сарай, хлів, до комори. Заходив до хати й не міг знайти жодної живої душі – тільки пір’я, розсипане зерно й розбитий глиняний посуд.

«Забрали!» – повільно видихнув він, поступово й тяжко усвідомлюючи трагедію, яка сталась; і ця думка придавила його плоть ніби чавунною плитою. Він упав, а потім заплакав, як плачуть діти, котрі усвідомлюють власну безпорадність, тому що в безсиллі є особлива мука. І не міг Архип стримати сліз, що потекли по його змученому обличчю; іноді він витирав солоні крапельки на щоках руками, вимазаними в грязюці, – і тоді селевий потік сліз, змішаних із землею, стікав униз довгими струмочками. Та, яку він так любив, зникла. Та, що стала для нього диханням життя, не встигла сказати йому й слова на прощання. Та, що її несила було забути, опинилась далеко-далеко від Архипа – і він не міг навіть уявити, де її тепер шукати.

Коли він став на ноги, було майже поночі. Селяни, зачувши, що знову набігли червоні, зачинились у своїх домівках. Мами ховали дітей, не дозволяючи їм вийти надвір. Похмурі, суворі чоловіки відкорковували оковиту, сідали за стіл і мовчки пили, іноді сторожко озираючись на двері – чи не вдеруться й до них більшовики. Дівчата сиділи біля вікна та вдивлялись у темряву, яка наповзала на село, намагаючись упізнати в поодиноких розпливчастих фігурах, котрі поспіхом ішли по вулиці, своїх сусідів. Архип іще раз уважно оглянув усе навкруги – сліди від копит, солдатських чобіт, довгу борозну від коліс возу. Куди йти, де шукати? Незрозуміло – як незрозуміло й те, а що ж робити, коли він знайде Настуню? Як відбити її в червоних?

Архип вийшов за село і, коли вже настав густий темно-синій вечір, попрямував наздогад обозною дорогою, тому що іншого шляху не було. Думки плутались, слова зривалися з губ, руки дрижали. Неначе зачарований, парубок ішов, іноді нахиляючись до землі, щоб краще розгледіти підозрілий слід. Брудний, виснажений, голодний, він умить перетворився на волоцюгу, якого веде влада інстинктів. Підкорюючись чіткому розумінню, що іншого шляху немає, хлопець рухав своє тіло назустріч холодним вітрам, кожною молекулою душі прагнучи полинути вперед, вдивлявся в розм’яклу землю, шукаючи там щось неземне. Ох, хто ще зможе так вірно любити в ці шалені роки, коли зраджується все людське? Кому іще до снаги терпіти духовні муки самотності в той час, коли всьому приватному оголошено війну? Ох, чому ж такі високі почуття зароджуються в душах простих і неосвічених, які не відають навіть, як висловити повноту своїх почуттів? Архип брів і не міг зупинитися.

Золотаві маленькі кульки заблищали десь далеко в темряві ночі. Легкі, притлумлені крики розвіювались по полю. Різкий звук пострілу. Потім жіночий зойк і знову постріл. Невідомо як, але Архип набрів на стоянку солдат поблизу сусіднього села. Іржання коней, п’яні окрики, гуркіт падіння. Він побачив табір червоних ще здалеку, коли бронзовий відсвіт від багаття забарвлював ніч, а довгі іскри від вогнища злітали в повітря рваними смужками. Видно, більшовицький загін був такий великий, що частина бійців зайняла хати, вигнавши селян геть (як це часто траплялося!), а решта розташувалась у полі, розвела вогнища й грілася, простягаючи руки до тепла.

Темна Архипова фігура повільно рухалась біля довгої смужки безлистих кущів, що тяглася аж до галявини. Якщо пробратися глибше в зарості, можна підійти до солдатів, опинитись поряд, відчути їх багатотижневий сморід і голосні матюки. А може, обійти зліва і там знайти хати, у яких зупинилися командири? Ця думка сяйнула Архипові в голові, і він принишк у кущах, як невідомий звір, до пуття не розуміючи, що робити. Коли піти просто до вогнища, то як учинить солдатня, побачивши молодого селянина? Як же бути? Прислуховуючись до слів, які доносились до нього, парубок потирав лоба й не знав, на що зважитися.

– Ану, руки догори, кому я кажу! – грубий голос почувся позаду Архипа.

– Гей, тихше, я свій, – завмер парубок.

– Який іще свій? Шастає тут уночі. Ти не білогвардійський шпигун часом? А може, це Петлюра тебе послав, – власник трохи гугнявого голосу, схоже, нікуди не поспішав, тому висував усе нові версії.

– Архип я. Із сусіднього села. Іду до кума свого, ось побачив солдатів та й злякався, – відповідав парубок.

– От чеше, як по нотах! Зараз розберемося. Ану, руки догори, падлюко! – суворо промовив патрульний.

Архип підняв руки і вийшов із кущів на галявину, а далі рушив просто на багаття. Здивований такою жвавістю, боєць позаду теж поспішив. Він тримав гвинтівку напереваги, але вона виявилась непотрібною – полонений сам ішов у бік червоних. Від вогнища відділилося кілька фігур. Дехто смачно вилаявся. Узявся за зброю. Парубок ішов, і його долоні, піднесені до неба, хитались у такт руху.

– Я неозброєний. Неозброєний, – промовив Архип.

Його пропустили. Підійшов і вартовий, котрий із поспіхом доповів:

– Упіймав шпигуна. Власноруч!

– Та не шпигун я, їй-богу! От тобі хрест, – заприсягнувся Архип.

Солдати глухо засміялися, і злісні посмішки розповзлися по їхніх фізіономіях.

– Нема ніякого Бога, перестань смішити людей, – відповів найстарший.

– Коли немає, то звідки тоді людина? – раптом сказав Архип.

– Ясно звідки – від мавпи, – продовжив червоноармієць.

– А де ти бачив мавпу, яка говорить? – не вгавав Архип.