Максим Анатолійович Бутченко - 1918. Місто надій

любові?» Так він думав, не помічаючи навколо ні ранньої весни, ні односельців, котрі перебігали обозний шлях із переляканими обличчями. Удалині почулася стрілянина, але і її не помічав Архип, бо звуки пострілів тепер не дивина для нього – так, хтось стріляв за горою, десь на краю села. Він ішов, прагнучи побачити дівчину, просто торкнутися до неї поглядом, тому що очі також потребують насолоди від обожнення. Архип крокував, і кожен крок відлунював у серці.

Ось поворот, іще один, і там, ближче до пагорба, – заповітний дім. Коли до нього залишалося кілька хвилин, різке коняче хрипіння, довге ляскання батога, протяжний жіночий зойк змусили серце селянина затріпотіти в грудях. Його душа, помащена єлеєм надії та віри, огорнута серпанком ніжності, раптом постала оголеною перед нежданою бідою. Він поспішив уперед, і шалений стукіт серцебиття лунав у скронях, страшні картини поставали в уяві та множились, тому що страх змушує людину забувати про логіку життя.

– А-а-а! – почувся жіночий крик, і Архип побіг на нього.

Він помчав як вітер, майже не торкаючись землі; здавалося, що линув між небом і землею. Ще мить, і хлопець опинився біля знайомого тинка й зупинився. Біля хати, трохи збоку від входу, відкидаючи могутню тінь на нерівну стіну, стояв Сидір, батько Настусі; і його широкі плечі, здавалося, сягали верху огорожі. Просто перед ним на коні височів, наче пам’ятник, червоноармієць із простягнутою рукою. Його худе лице – граніт. Його гострий погляд сповнений погорди. У темних очах пурхають метелики зловісного вогню. Усе це дійство розгорнулось перед Архипом так швидко, що він не встиг зреагувати – ні закричати, ні змовчати. Він лише щось промугикав, ніби позбавлений мови – так мугикають юродиві та б’ють поклони, повернувшись до бань дерев’яної церковці. Він неначе занімів, ставши подібним до немовляти. І поки до Архипа не повернулася здатність видавати горлом звуки, він подумки закричав, маючи марну надію, що його німий зойк прорветься крізь черепну коробку, вирветься назовні широким потоком вітру й зітре на порох червоних біля будинку. Але нічого цього не сталося – навпаки, вершник підняв коня дибки й, перш ніж у свідомості Архипа зародився зойк, ударив кривою шашкою Сидора по голові, і кров потекла по широкому обличчю. Одночасно – ніби так і було задумано – тіло Настусиного батька склалося поламаною лялькою, ноги зігнулись у колінах, і він упав на чорну землю, котра знала важкі відбитки його ніг. Тим часом на вершника збоку, ніби вовчиця, кинулась дружина Сидора, уже вдова. Її розпатлане сиве волосся, викривлене жахом обличчя ніби застигло, а потім, в одну мить, літня жінка кинулась на вбивцю у дикому, первобутньому стрибку, прагнучи дотягтися до нього всім своїм тілом, витягнутими в жаданні помсти руками з розчепіреними пальцями. Другий помах шашкою – і дівчата залишилися сиротами: їхня мати впала поруч із їхнім татом, і яскраво-червона кров стікала по її старечому обличчю. Ніби почуваючи, як душі нещасних селян закружляли біля хати, бажаючи попрощатися з рідними, а потім полинути до неба, переляканий кінь став дибки, голосно захрипів і низько зафиркав; і у великих, налитих коричневою барвою очах тварини заблищав страх – здавалося, картина вбивства назавжди закарбувалася в її пам’яті.

Архип бачив смерть – таку близьку, що можна було відчути її сморід. Якимось інстинктивним чуттям, загостреною інтуїцією він передбачав продовження моторошних подій. І справді – на порозі раптом виникла фігура Настусі, котра вибігла на крики, хоч батечко суворо заборонив їй виходити надвір. Але той, хто був для неї центром Всесвіту, за чиєю волею щодня сходило сонце, дули вітри, лили дощі; той, хто своєю могутньою рукою міг убити кабана; той, хто озирав весь світ із висоти власної величі, адже він сам його створив силою свого розуму та м’язів, він – її батько – лежав нерухомий на сирій землі, в одну мить ставши найбільш безпорадною у світі річчю. І поруч – закривавлена матінка, яка розпростерла руки над убитим чоловіком. Несамовитий жіночий зойк, сповнений відчаю, безсилий що-небудь змінити, знову злетів над селом. Настуся кинулась до батечка, торкнувшись маленькими долоньками його широкого лиця. Вибігла ще одна донька й заголосила в унісон; їхні крики вибухнули в порожньому повітрі.

Тим часом червоноармієць зайшов до хати. Кілька бійців, незважаючи на зойки, рушили до сараю. Більшовики шукали цінні речі, харчі – усе, що могли забрати з собою. О страшні часи, коли життя людське дешевше за шматок хліба! Хто міг сказати їм хоч слово проти? Хто міг стати на заваді класовій справедливості? Чи є тут такі?

Архип, вражений побаченим, кілька секунд стояв мовчки, а потім пішов уперед, слухняно наближаючись до вироку власної долі. Кілька рухів, і ось він ступає на подвір’я та тремтливим голосом, у якому кожен звук хвилясто коливається всіма тонами – від високих до низьких – кличе свою кохану. «Настуню!» – промовив Архип і перестрашився власного голосу, котрий здався йому чужим, ніби хтось утробним хрипом провіщає з нього. «Настуню!» – скільки відчаю й марноти в цьому поклику. «Настуню!» – якби кохання вміло говорити, то воно сказало б саме так – з надривом і непереможним бажанням.

Архип ішов до дівчини, скорочуючи відстань між мрією та реальністю. Але зненацька, так швидко, як буває тільки уві сні, – тупий звук донісся до його свідомості, і він провалився в темряву; упав на землю посеред двору, а позад нього, зухвало посміхаючись, стояв широколиций більшовик, який відводив приклад гвинтівки від голови парубка. Пітьма й тиша – от і все, що залишилось для селянина, збитого з ніг сильним ударом…

Блідий весняний день обережно зазирав у розплющені зіниці Архипа. Сльота налипала на вії, заважаючи зору. Він приходив до тями, і кошлаті попелясті хмари повзли над ним, розростаючись сірими завитками й вихорами. Усвідомлення того, що відбулося, повільно впливало в потік його думок, розчищаючи каламутну течію слів і звуків. Парубок трохи підвівся, спершись на одну руку, спробував сфокусуватись на хаті. Темні обриси трупів, які досі лежали біля хати, змусили його серце битися голосніше. Ще б пак! За мить до того, як знепритомніти, він побачив дівчину, котра вибігла з хати; грізного більшовика, що сидів на коні й