Максим Анатолійович Бутченко - 1918. Місто надій

на полі бою, ти не страшився куль, а доля любить хоробрих, – ти помер у холоді й моторошній тиші в’язничної катівні… Павло Гаврилович присів, попросив принести води і спробував змити з лиця покійного захололу кров. Кілька рухів, і жовтувата шкіра оголилась. Вітко промив йому очі, вдивився у знайоме обличчя. А потім – як буває після довгого, тривалого дощу, коли природа міниться в одну мить – полковник помітив за тілом якийсь напис. Криві літери, як борозни, видряпані глибоко в стіні нігтями, залізом кайданів, камінцями, – склалися у три слова, ніби три знаки в широкому темному полі. Там, на стіні, відчуваючи близьку смерть, Морозов написав свої останні слова, бо кожен потребує сповіді. Як же так, мій старий добрий друже, ніхто не вислухав тебе перед тим, як ти відійшов у небуття? Ніхто не провів тебе в путь, з якої живим немає вороття, ніхто…

Павло Гаврилович підняв лампу, щоб краще роздивитися останні слова померлого, і побачив там – на холодній стіні, байдужій до всього на світі – коротку фразу. «Пробачте мені, брати!» Ох, Морозов, славний воїне, ти залишився вірним до кінця, бився з ворогами України, тому що Всевишній наділив тебе щирим серцем і любов’ю до Батьківщини! Скільки таких, як ти, – невідомих, не великих і не гордих, звичайних людей – полягло на полі бою за нову країну, за тонку ідею республіки, ще не до кінця осягнуту розумом, але прийняту душею як рідну…

Вітко схилився над трупом. «Брате мій, Морозов! І ти пробач мене, не вберіг я тебе, не захистив. Не зміг, не зміг я, мій дорогий друже, прийти тобі на допомогу, коли ти стогнав від болю в більшовицькій катівні, стиснувши кулаки, жадав відомщення… Що лишилося від нас, Морозов? Хто ми тепер? Ти мертвий, а я живий, тому що така воля Божа… Чи, може, ти виявився кращим за мене, бо прийняв мученицьку смерть, спокутуючи цією страшною жертвою свої гріхи… Пробач мені хоч зараз, коли ти вже недосяжний ні для прощення, ні для злоби», – поринув Павло Гаврилович у глибокі роздуми, котрі пропливали в ньому ніби самі по собі. Що ж залишиться після нас? Хто, скажіть, хто зможе згадати, як нас звали, якими ми були? Швидко забуде про нас земля живих, і ми розвіємось, ніби порох, неначе нас ніколи й не було! Чи це наше безталання? Чи це наша доля – загинути в непам’яті? Стати пилом? Павло Гаврилович застиг непорушно.

Тюремник давно вийшов із камери, подріботів по сходах, якомога далі від полковника. Солдати також вийшли у коридор. Ні душі поряд, і лише він – мертвий старий товариш – спочивав на брудній підлозі, заклякнувши у в’язничному смітті, не маючи більше сил до битви. Вітко хотів був щось сказати, але мову йому ніби відібрало. Вуста замкнулись, очі дивилися в одну точку. Йому б заплакати! Дати волю струмкам, котрі вирували в його душі, але, на жаль, він не зміг. Його душа заціпеніла, він закам’янів непорушно, як і його товариш, котрий застиг навіки, лежачи біля холодної похмурої стіни.

Розділ 17

Архип прокинувся саме в ту мить, коли бліда смуга світла пробилася крізь каламутне скло невеликого вікна і впала на підлогу, згорнувшись клубком. Лежачи на лаві, Архип побачив цей білий згусток, який розпластався на долівці, і йому здалося, що це легкий пух розлітається навколо й підноситься догори, а потім падає додолу, ніби маленькі пухнасті пташки, котрі полинули до неба, але втомилися й вирішили спуститись на грішну землю. Як же йому бракує цього білого світла! Як же він втомився від сірих буднів, блукань у вологих сутінках! Уже тиждень, як він не бачив Настуні, і кожен наступний день приносив нові сплески сум’яття й туги в його душу. Якщо кохання – це покара, то що тоді самотність? Неспокій на душі, тривога.

На село чиняться напади. Кого тільки не було за останній час! Білі, анархісти, кавказці. А це ще, кажуть, унадились більшовики – їх женуть від Києва, то вони заполонили всю околицю. Шастають, як голодні вовки, говорять про справедливість і грабують, грабують!

Від таких думок йому стало ще гірше. У кутку заворушився батько. В останні дні він геть змарнів, сили полишали його тіло, радше схоже на кокон, обтягнутий шкірою. Там, у полоні шкірного покриву, скріпленого кістками та хрящами, у коробці мозку тліла душа останнім вогнем. Старий здіймав схудлу руку догори, ніби намагався дотягтися до сина, торкнутись до нього, тому що тільки дотик дає знання.

– Сину, сину. Сину, – хрипів батько.

– Так, батьку, так, – відповідав Архип.

– Сину мій! Сину, – чи кликав, чи хотів щось повідомити старий.

Цей нехитрий діалог повторювався все частіше. Ох, що за чорні часи нині, що за напасті! Який порятунок від них знайти, як забути цей страшний сон? Що таке доля людська? Тяжка праця й хвороби, як каже Писання, а якщо й випадуть які радощі, то будуть притлумлені болем минулого, адже минуле – то найбільша пастка, до котрої потрапляє людина.

Він ще трохи полежав, а потім підвівся – поратись. Селянин чистив саж, виносив батьків горщик, годував птицю, і раз у раз підводив голову до темних небес, посеред яких низько пливли димчасті, рвані хмари, схожі на брудний пух. Тужно й темно – от і вся життєва наука.

– Ох, де наша не пропадала! – сказав Архип і пішов до хати.

Перевдягнувся, зібрався та й пішов на інший край села. Сповнений рішучості, наснажений покликом до правди, напоєний живою водою любові, Архип ступав розгонисто, ніби ладен був увесь світ обійти, тільки б знайти своє щастя. «Якщо нам дано потяг до жінки, то що ж, хіба я мушу йти проти природи? І Настуня, вона також кохає мене. Що ж тоді робити, яке зілля знайти, щоб порятуватись від