Максим Анатолійович Бутченко - 1918. Місто надій

– Та я… – пробелькотів боєць.

– Я от з однією такою недавно розмовляв, – промовив селянин і раптово затнувся, боячись, що його жарт погано скінчиться.

– І де ж це? – запитав червоноармієць і зненацька також перехопився, починаючи розуміти, на кого натякає Архип. Виникла обтяжлива мовчанка, було чутно лише хрускіт від вогнища.

– Що тут відбувається?! – пролунало раптом суворе запитання.

Солдати біля багаття підхопилися, а червоноармієць-мавпа ображено застиг із відкритим ротом.

– Товаришу командире, от, затримали шпига! Певно, петлюрівець, і морда в нього шахрайська, – озвався Архипів конвоїр.

– Та не шпигун я… Ось на тобі… Пальця дам собі відтяти, – Архип підбирав слова.

– Пальця? Гм, – нахмурив брови командир.

Солдати притихли. Було видно, як вони боялись командира. Уже кілька тижнів вони вели бої з армією У.Н.Р., що наступала із заходу. Німці просувалися широким фронтом, залишаючи мало надій на перемогу. Рухалися швидко залізницею. Але він, командир, щоразу приборкував бунт, ледве той назрівав, викликав незадоволених до себе, підходив до них близько, так, що можна було роздивитися колір його очей, а потім – упритул, ніби з маузера – говорив про контрреволюцію та право робітників і селян на визволення з-під капіталістичного ярма. Чітко, ніби перезаряджаючи гвинтівку Мосіна, вистрілював він фрази про право сильного, тому що істина завжди знаходить того, хто буде її захищати. А значить, треба боротися до останнього подиху. Натхненні промовою бунтівники повертались до лав, але якщо їх знову ловили на якій-небудь провині, сам командир з власної табельної зброї стріляв їм у лоба чорними кулями, як раніше словами. А коли хтось намагався втекти, його наздоганяли й катували довго-довго, поки нещасний, який стікав кров’ю, не починав благати, щоб його порішили, адже смерть ставала єдиним порятунком від страждань.

– Палець? – повторив командир. – А тепер кажи правду, чого ти тут шукаєш?

Архип хотів був наговорити сім мішків гречаної вовни, сказати, що заблукав, збився з дороги, але поглянув на лице головного більшовика – і не зміг. Він в одну мить усвідомив, що зараз не до жартів, – варто сказати одне слово не до ладу, і голова з пліч.

– Мене звати Архип. Я шукаю Настю, дівчину з мого села. Кохаю її всім серцем, – сказав парубок.

– Он як! То ми свідки любовної драми?! – криво осміхнувся командир.

– Люблю її та й годі. Пропала. От… Я бачив… Як приїхали в село червоноармійці… Вони забрали… Їжу… А потім Настя пропала, – Архип ретельно добирав слова, намагаючись передати суть справи, але не вдаватися в деталі.

– Ага, то ти про ту куркульську морду, яку застрелили мої орли? Який відмовлявся годувати робітничо-селянську армію? – вигукнув більшовик.

Архип мовчав, здивований словами червоного, а той тим часом говорив далі.

– Чи, може, це ти про тих двох дівок, які були в хаті? Чекай, зараз дізнаємося. Ану, ходи сюди, – звернувся він до широколицього, прозваного раніше мавпою. Боєць підійшов, витягнувся, ніби справжній воїн.

– Товаришу командире, що накажете?

– Розшукай мені тих хлопців, що їздили в сусіднє село. Ну що ж, проведемо зараз дізнання: якщо дівчата невинні, то відпустимо. Але якщо ти, селянський син, прийшов базікати про ворогів революції та Радянської України, вирішимо справу швидко, – загрозливо, розтягуючи кожен звук, ніби розкатуючи його в роті, промовив червоний командир.

І в ту ж мить – як у найстрашнішому оповіданні – він підійшов ближче до вогню, і ніжно-рожеві масляні відблиски багаття осяяли його худорляве обличчя, окресливши кожну улоговинку, западину, зморшку Віктора Сергійовича Примакова.

Примаков подивився на Архипа. Той виглядав переляканим, здавалося, він весь тремтів. Солдати примовкли, тому що кожне слово командира могло для них виявитись останнім. Вогонь жадібно тріскотів. Коні неподалік фиркали. Якесь протяжне, приглушене виття почулося здалеку, ніби десь далеко за пагорбами земля почала рухатись, тяжко дихаючи та стогнучи.

Архип стояв і не смів навіть поворухнутися. Йому раптом спало на думку, що це був невдалий і безглуздий намір – з доброї волі прийти до лігва більшовиків, наївно сподіваючись, що його прохання допоможе.

– Що ж ти, товаришу, стоїш, наче стовп. Сідай, попий окропу, – промовив Примаков, і собі сідаючи на колоду.

А потім кивнув, і один із бійців відразу підскочив і простягнув селянину бляшаний кухоль із темним, закопченим дном. Архип сів, стиснув кухоль долонями і відчув приємне тепло. Він надпив, кинув оком навколо.

– Так ти, чоловіче добрий, прийшов свою милу визволяти? – Примаков примружився й уважно подивився на нежданого відвідувача.

– А чого б то мені ще ночами вештатись, добродію? Причина вагома, аякже, – повільно відповів Архип.

– О, то ти, брате, не в тім’я битий! Хлопець розумний, нівроку, – тінь посмішки промайнула по худому обличчю Примакова, ніби птах крилом змахнув.

– Та вже який є, пане товаришу, – сказав Архип.

– Ніяких там «панів» – просто товариш Примаков, – відповів червоний командир.

– Як скажете, – погодився селянин.

Виникла ніякова пауза. Липке повітря, пропахле димом, здавалося щільною завісою, яка сховала в пітьмі село. Узагалі ця ніч здавалась особливо темною: було таке враження, ніби хтось згустив барви, котрі налилися перепаленою олією, стали непрозорими; здавалося, що варто лише просунути руку в цю пітьму, і вона застрягне мало не по лікоть у в’язкій емульсії.