Симона Вілар - Щаслива суперниця

Ми не раз торкалися делікатних тем, зокрема, що саме він, Роберт, улюблений син короля, міг стати куди більш гідним спадкоємцем трону, ніж непокірлива Матильда чи до всього байдужий Теобальд. Я підтримувала брата й радила триматися ближче до батька. Адже при дворі говорили, що Генріх, стомлений жінками, може повернути силу старому закону, за яким ще з часів Роллона Нормандського[27] трон залишали побічним синам. При цих словах очі в Роберта спалахували. Ах, до чого ж було б гарно, якби він і справді став спадкоємцем престолу!

Я настільки захопилася політикою, що проґавила момент, коли в Нормандію прибув Едгар, і звістка про це викликала в мене замішання. Я зачинилася у своїй вежі й то плакала, то починала молитися, то жорстоко мучила служниць.

Знаючи день і годину, коли король мав намір прийняти Едгара, я все-таки вирушила до двору, й коли їхня бесіда у віддаленому покої затяглася, впросила Роберта з’ясувати, про що вони говорять.

Він повернувся жвавий, але зустрів мій зацькований погляд і змішався.

— Пробач, Бертрадо, але король і твій чоловік розмовляли про зовсім несуттєві речі. Тобі відомо, що обоє вони знавці соколиного полювання, і мова йшла виключно про особливості птахів. Я і твій чоловік дотримуємося думки, що найкраще працюють птахи, спіймані вже дорослими й наношені для полювання — вони й сильніші, й більш тямущі. Король же віддає перевагу соколам, здобутим пташенятами й змалечку вивченим у соколівнях. Він доводив нам…

Я не дослухала, вереснула й кинулася на нього, немовби з наміром вчепитися нігтями в обличчя брата.

Насилу йому вдалося мене вгамувати.

— Опануй себе, Берт. Ти повинна зрозуміти, що батькові зараз необхідна підтримка настільки сильного васала, яким став граф Норфолк.

— А як же я? Він що, готовий пожертвувати мною заради Едгара?

— Про це ти сама поговори з ним. Король прийме тебе завтра відразу після ранкової меси. Думаю, він знайшов якийсь компроміс і не дасть тебе зобидити.

Ніякого компромісу тут бути не повинно. Король — мій батько й зобов’язаний відстоювати мою честь і мої інтереси. Так ведеться споконвіку.

Збираючись до короля, я вбралася в усе біле. Біле бліо, білий плащ, біле запинало на голові. Білий — колір цноти, й хоча я його не зносила, цього дня мусила мати вигляд безневинної жертви.

Король чекав на мене в круглому покої у вежі. Цей покій слугував йому за кабінет, але я завжди вважала це приміщення похмурим і незатишним — темні грубі стіни, підлога з погано обтесаних гранітних плит, суворі темні меблі без прикрас, і навіть фоліанти, що стояли на полицях, стемніли від часу.

Зустрів мене батько не надто люб’язно.

— Чому мої дочки приносять мені самі прикрощі? — почав він, навіть не даючи мені вимовити слова вітання. — Немовби в мене нема інших турбот, крім залагоджування їхніх сімейних справ.

Я ображено задерла підборіддя.

— Що ще наговорив вам про мене цей сакс?

— Досить для того, щоб я зрозумів — його бажання розлучитися з тобою цілком обґрунтоване. В тебе ж я запитаю тільки про одне: ти й справді вчинила замах на його життя? Це ти найняла людей, щоб його схопили й убили у фенах?

Від кам’яної підлоги по ногах потягло зимовим холодом. Я мерзлякувато повела плечима.

— Нехай спробує довести це! Його єдиний свідок, Гай де Шампер, ніколи не насмілиться з’явитися при дворі й дати свідчення…

Я затнулася. Прокляття — бовкнула зайве! Адже мені й знати не годиться, про що мова.

Батько миттю все зрозумів. Повіки його опустилися, він скрушно похитав головою й поринув у мовчання.

Але я не могла змусити себе повірити, що почуте так вразило його — людину, про яку було достеменно відомо, що саме він наказав убити на полюванні свого брата-короля, а потім осліпив і згноїв у темниці іншого брата. Чи ж йому не знати, що в мені тече його кров, а значить, я не зупинюся ні перед чим.

Коли він знову заговорив, голос його звучав спокійно.

— Дійсно, ти здатна багато на що. Але невже ти дотепер не зрозуміла, що на своєму чоловікові зуби поламала? Ти давно програла свою війну проти Едгара.

Я не бажала цього слухати. Тому запитала навпростець, яке його рішення.

— Едгар Норфолкський уже відіслав довірених осіб у Рим і заручався підтримкою колишніх побратимів із ордену Храму. Я міг би покарати його за самоуправство, позбавити титулу й кинути в катівню…

Я навіть подалася вперед. О, якби батько так і вчинив! Тоді б я залишилася графинею Норфолку, повернулася в Денло й зробила те, чого бажала найбільше в світі — розправилася з цією тварюкою з фенів.

— …Але я не зачеплю твого чоловіка.

Я ледь не задихнулася, і мені знадобилась уся витримка, щоб вислухати всі його слова.

Виявляється, те, що король дарував саксові графський титул, привернуло до корони саксонських підданих. Але цього ще замало — Едгар справляється з покладеними на нього обов’язками блискуче: вгамував найнеспокійніше графство, до скарбниці без затримки надходять податки, а тепер він привів на огляд чудове ополчення, навчене й екіпіроване, що нині, як ніколи, до речі.