Борис Віан - Осінь в Пекіні, Борис Віан

— Ви можете когось убити, а прокинутися не можете.

— Це не те саме. Я їх убив уві сні.

— Зовсім ні! — заперечив Малжан. — Ви неправильно формулюєте. Вони померли, аби ви прокинулися.

— Знаю, — відказав Анжель. — Я розумію. Мушу випити решту пляшечки. Але тепер я спокійний.

Малжан зупинився, повернувся до Анжеля й увіп’явся поглядом йому межи очі.

— Що ви сказали?

— Що я вип’ю решту, — повторив Анжель. — Я любив Анну й Рошель, і вони померли.

Малжан подивився на свою праву руку, кілька разів стиснув і розтиснув кулак, потім засукав рукава й мовив:

— Обережно!

Тут Анжель побачив чорну масу, що прямувала йому прямісінько в ніс. Він похитнувся й осів на пісок. Голова дзвеніла чисто, неначе срібний дзвін. З носа струменіла кров.

— Дідько! — прогугнявив Анжель.

— Поліпшало? — запитав Малжан. — Дозволите?

Абат дістав свою вервицю.

— Скільки ви бачили зірок?

— Триста десять, — відповів Анжель.

— Припустімо... чотири, — сказав Малжан.

З притаманною йому в подібних випадках віртуозністю він перебрав руками вервицю чотири рази.

— Це моя пляшечка? — раптом запитав Анжель.

Маленький коричневий флакон валявся на піску, під його горлечком розтікалася волога пляма. У цьому місці пісок починав чорніти, а над ним піднімався вкрадливий димок. Анжель звісив голову над розставленими колінами й кропив пісок темними краплями крові.

— Спокійно! — закликав Малжан. — Чи хочете ще?

— Мені байдуже, — відказав Анжель. — Є й інші способи померти.

— Так, — не став заперечувати Малжан. — Так само, як і дістати по фізіономії, попереджаю вас.

— Ох, ну ви ж не будете за мною стежити весь час, — сказав Анжель.

— Звісно, ні. Це марно.

— Рошель. — пробелькотів Анжель.

— Молодецький у вас вигляд, — сказав Малжан. — Шепотіти ім’я жінки, коли з носа юшить кров. Рошель більше немає. І досить. Навіщо, на вашу думку, я дав їй цей флакон?

— Не знаю, — мовив Анжель. — То що, я тут ні до чого? Знову?

— Вас це не влаштовує?

Анжель спробував замислитися. Різне миготіло в його голові: не надто швидко, але таким натовпом, що він не міг розпізнати думки.

— Чому ви не випили відразу?

— Я знову почну. — сказав Анжель.

— Давайте. Ось вам інший флакон.

Абат Малжан попорпався в кишені й витяг на світ Божий ідентичний до першого коричневий флакон. Анжель простягнув руку й узяв його, відкоркував і пролив кілька крапель на пісок. Там утворилася маленька пляма, і жовта ниточка диму виписала лінивий завиток у нерухомому повітрі.

Відкинувши корок, Анжель затиснув флакон в кулаку. Він витер рукавом носа й з відразою подивився на кривавий слід, що лишився на його руці. Кров перестала текти.

— Висякайтеся, — порадив Малжан.

— У мене немає носовичка, — сказав Анжель.

— Безумовно, маєте рацію, — схвалив Малжан. — Ви мало на що здатні, та ще й нічого не бачите.

— Я бачу пісок, — сказав Анжель. — Залізницю... Баласт... Готель, розрізаний навпіл. Усю цю марну працю.

— Можна й так сказати, — погодився Малжан. — Це вже щось.

— Я бачу. Навіть не знаю. Анну й Рошель. Ви зараз мені знову роз’юшите носа.

— Та ні, — пообіцяв Малжан. — Що ще ви бачите?

Здавалося, обличчя в Анжеля потроху роз’яснювалося.

— Там було море. — повільно розповідав він. — Коли ми сюди їхали. І двоє дітей на палубі. І птахи.

— А якби було лише це сонце, — запитав Малжан, — вам було б цього досить?

— Це вже непогано. — повільно промовив Анжель. — Ще там є відлюдник і негритянка.

— І Атанагорова подружка.

— Дайте мені самому шукати, — сказав Анжель. — Там ще є багато на що поглянути.

Він подивився на флакон.

— Так само там видно Анну й Рошель. — промимрив він.

— Ми бачимо те, що ми хочемо бачити, — сказав Малжан. — Крім того, бачити — це добре, але недостатньо.

— Можливо, можна було б щось робити. — припустив Анжель. — Допомагати людям.

Він посміхнувся.

— Нас відразу арештують, — сказав він. — Розумієте, вбити Анну й Рошель же теж можна.

— Безумовно, — підтвердив Малжан.

— І будувати нікому не потрібні залізниці.

— Звісно.

— І що ж тоді?

— Отже, ви більше нічого не бачите?

Малжан сів на пісок поруч з Анжелем.

— У такому разі пийте, — сказав він. — Якщо це все, на що у вас вистачає уяви.

Обоє замовкли. Анжель думав, і обличчя його витягнулося.

— Я не знаю, — сказав він. — Я можу знайти, на що подивитися, відчути, але поки не те, що можна робити. Не можу не знати, що я вже зробив...

— Як ви мені остогидли, — сказав Малжан. — Не тягніть. Пийте.

Анжель впустив пляшечку. Малжан навіть не ворухнувся, щоб її

підібрати, і вона швидко спорожніла. Анжель сидів, напружено зіщулившись. Потім його м’язи розслабилися, а руки безсило повисли. Він підняв голову і шморгнув носом.

— Я не знаю. — мовив він. — Для початку мені досить і просто бачити. Потрібно далеко бачити, коли вже нічого не хочеться.

— Ви певні, що бачите? — запитав Малжан.

— Я багато чого бачу, — відповів Анжель. — Є ще стільки всього, що слід побачити.

— Коли ми багато бачили, — сказав Малжан, — ми знаємо, що маємо робити.

— Знаємо, що маємо робити. — повторив за ним Анжель.

— Це просто. — додав Малжан.

Анжель нічого не відповів. Він щось обмірковував.

— Професор Жуйрук пішов у чорну зону, — мовив він.

— Це так само, якби ви випили вміст пляшечки, — зазначив Малжан. Бачите, це теж можна зробити.

— Але чи буде це краще? — запитав Анжель.

— На мою думку, це була б помилка, — відповів Малжан. — Зрештою, це слугує за приклад. Приклади помилок теж потрібні.

Малжан хвилинку збирався з думками.

— Може, прочитаємо маленьку молитву? — запропонував він. — Кицька здохла, хвіст обліз.

— .хто промовить.

— .той і з’їсть. Амінь, — завершив абат.

— Це треба заспівати для Амадіса, — сказав Анжель.

— Сину мій, — мовив Малжан, — а ви дотепник і злостивець.

Вони підвелися. Прямісінько перед