Борис Віан - Осінь в Пекіні, Борис Віан

ними розлігся на рейках майже готовий потяг. Водії вантажівок потужними ударами молотів били по жерстяних котлах, і чорна сталь дзвінко відгукувалася на сонці.

ХІ

Але мені здається дивним, що такому серйозному хлопчикові, як Борис, спалу на думку 1889-го переписувати такі нісенітниці.

Ш. Шассе, «Джерела «Короля Убю», видавництво «Флурі», с. 44

Директор Дюдю зібрав увесь персонал, що тепер тиснув своєю масою на тимчасову платформу, яку нашвидкуруч звели Марен і Карло. Потяг складався з двох вагонів. Там були й Карло і Марен зі своїми родинами, а ще цей покидьок Арлан, три водії вантажівок (один з який уже закидав вугілля в паливник), сам Амадіс і чорношкірий Атанагорів служник Дюпон, що отримав спеціальне запрошення й дещо нервувався, адже Амадіс зарезервував для нього спеціальне купе, де їм належало лишитися сам на сам. Почувся голосний свисток, і всі кинулися на штурм сходів потяга.

Анжель і абат Малжан споглядали це все з вершини дюни. Ата-нагор і його помічники захотіли, аби їх не турбували, а відлюдник мусив порати свою негритянку.

Директор Дюдю з’явився у дверях зарезервованого для нього купе й тричі махнув рукою, даючи сиґнал до відправлення. Гальма скрикнули, бризнула пара, і конвой потроху рушив, радісно гуркочучи. У вікнах замайоріли хусточки.

— Ви мали б бути там, — сказав Малжан.

— Я більше не є частиною Суспільства, — відповів Анжель. — Мені гидко навіть дивитися на цей потяг.

— Визнаю, що він геть ні для чого не слугує, — відгукнувся Малжан.

Вони спостерігали, як локомотив в’їхав поміж двох половинок руїн готелю. Лакований дах вагонів блищав на сонці, а гепатролі спалахували червоним на демонтованому фасаді.

— Чому воно так гуркоче по рейках? — поцікавився Малжан. — Ніби там порожнеча.

— Це звичний для баласту резонанс, — відповів Анжель.

Потяг зник з виду, лише пара здіймалася в повітря білими бавовняними кулями.

— Він повернеться, — пояснив Анжель.

— Я так і думав, — відгукнувся абат.

Вони чекали мовчки, прислухаючись до частого дихання машини, що затихало вдалечині. Згодом шум з’явився знову.

Тієї миті, коли потяг заднім ходом знову заїжджав у готель, пролунав глухий звук. Здавалося, конвой похитнувся на рейках, що раптом просіли в ґрунт. Локомотив зник. Уздовж залізничного шляху утворилася гігантська тріщина, що чимраз ближче підступала до вагонів, засмоктуючи їх у пісок. Земля завалювалася під шум дроблення блоків, і залізниця повільно зникала, ніби стежка, яку змивало припливом. Складений обабіч пісок опадав похилими скатертинами, ніби народженими біля підніжжя хвилями, що прагнуть досягнути вершини одним стрибком, лишаючи по собі жовті піщинки, що скочуються схилом вниз.

Абат Малжан перелякано схопив Анжеля за руку. Два чоловіки спостерігали, як пісок невмолимо засипав гігантський розлам, що мить тому утворився на їхніх очах. Останній поштовх струснув готель, здійнявши беззвучну величезна хмару диму й піщаний дощ, що враз поглинув будівлю. Ще мить, і сонце розібрало пил на волокна, а зелені гострі трави злегка заколихалися від потоку повітря.

— Я так і знав, — сказав Анжель. — Я думав про це напередодні... а потім забув.

— Вони звели залізницю прямісінько над ямою, — констатував Малжан.

— Прямісінько над Атанагоровими розкопками. — промовив Ан-жель. — Там. за дві міри від дуги меридіана. і Рошель померла. а я геть забув про це.

— Ми тут безсилі, — сказав Малжан. — Сподіваймося, що археолог зміг врятуватися.

— Це моя провина, — заявив Анжель.

— Перестаньте навішувати на себе відповідальність за весь світ, — порадив Малжан. — Ви частково відповідальні за себе, і цього досить.

Це так само їхня провина, як ваша. І Амадіс винен, і археолог. І Анна. Ходімо перевіримо, чи хтось вижив.

Анжель попрямував на Малжаном. Його очі були сухі. Здавалося, він віднайшов свої сили.

— Ходімо, — сказав він. — Ходімо до кінця.

XII

Анжель чекав на 975-й автобус. Він сидів, спершись об стовп з позначкою зупинки. Спиною до нього в такій самій позі сидів абат Малжан. Вони розмовляли, не дивлячись один на одного. Поруч з Анжелем була його валіза й величезний пакунок листів та звітів, знайдених на столі Амадіса Дюдю.

— Шкода, що археолог не зміг мене провести, — сказав Анжель.

— У нього купа роботи, — відгукнувся Малжан. — Усю техніку зіпсовано. Ще пощастило, що ніхто не постраждав: ні він, ні його команда.

— Знаю, — погодився Анжель. — Аби лишень автобус приїхав!

— Останнім часом його не було видно, — зазначив Малжан.

— Має прийти, — сказав Анжель. — У водія, певно, була відпустка.

— Так, певно, саме тому... — погодився Малжан.

Анжель прочистив горло. Він раптом розхвилювався.

— Я вас більше не побачу, — мовив він. — Хотів би вам подякувати.

— Нема за що, — відгукнувся абат. — Ви ще повернетеся.

— Можна вас дещо запитати?

— Так. Я й так знаю ваше запитання.

— Вам і належить його знати. Скажіть, чому ви носите сутану?

Абат тихо усміхнувся.

— Саме на це запитання я й очікував. — сказав він. — Я вам відповім. Це сучасна методика.

— Методика чого?

— Підривної діяльності. — відповів абат Малжан.

— Зрозуміло. — сказав Анжель.

Почувся шум мотора.

— Під'їздить... — мовив Малжан.

Він підвівся. Анжель також.

— До побачення. До зустрічі.

— До побачення! — відгукнувся Анжель.

Абат Малжан потиснув йому руку й пішов геть, не обертаючись. Він високо підстрибував, аби після кожного приземлення сутана набувала форми дзвона. Його фігура здавалася геть чорною на піску.

Тремтливим пальцем Анжель помацав комірець своєї жовтої сорочки й підняв руку. 975-й зупинився прямісінько перед ним. Кондуктор крутив ручку своєї музичної скриньки, і звідти лунала приємна мелодія.

В автобусі був лише один пасажир. Він тримав маленький портфель з ініціалами А.П. — Антена Перно. Одягнений він був так, ніби їхав на роботу в контору. Він невимушено перебіг салон і легко зістрибнув з автобуса на землю. Там він зіткнувся ніс до носа з водієм, що саме виліз з кабіни й підійшов подивитися, що відбувається. На одному оці він мав чорну пов'язку.

— Дідько! — вигукнув водій. — Один спустився, а другий вже сідає!.. А як же мої шини? Я не маю права брати перевантаження на борт.

Чоловік з портфелем подивився на нього в сум'ятті. Поки той вставляв око за допомогою віхтика для трубки, він