Борис Віан - Осінь в Пекіні, Борис Віан

— Ну так, — відповіла Рошель. — Не починайте. Хіба ви не бачите, що робите мені боляче, говорячи про це?

— Я вже не витримую цю пустелю, де всі гинуть.

Вона поклала голову на подушку.

— Не всі.

— Усі. Жуйрук, Піппо, інтерн, Анна, інспектор. і ми з вами.

— Ми з вами — ні, — заперечила Рошель. — Ми живі.

— Як у романах, померти поруч... — провадив Анжель, — один біля одного.

— У ніжних обіймах, — доповнила Рошель. — Мила картинка, чи не так? Я теж це читала.

— Ось так, один за одним, — сказав Анжель.

— Це в романах, — зауважила Рошель. — У житті так не буває.

— А було б добре. — промовив Анжель.

Вона замислилася, схрестивши руки під головою.

— Це було б, як у кіно, — сказала вона. — Вважаєте, що можливо померти ось так?

— Можливо, що й ні, — відповів Анжель. — На жаль.

— Це було б, як у фільмі, що я дивилася, — сказала Рошель. — Вони помирали від кохання один біля одного. А ви могли б померти від кохання до мене?

— Думаю, раніше міг би, — відповів Анжель.

— Справді могли б? Це ж треба.

— Не думаю, що з цим щось вийде, — сказав Анжель, відкорковуючи флакон.

— Ні? Ми лише заснемо?

— Вірогідно.

— А якщо спробувати? — запропонувала Рошель. — Було б так добре зараз заснути. Мені б хотілося знову побачити той сон.

— Існують наркотики, — розповідав Анжель, — від яких ви постійно бачитимете такі сни.

— Справді? — перепитала Рошель. — Може, і цей наркотик з таких?

— Вірогідно, — відповів Анжель.

— Мені хочеться. — мовила Рошель. — Я б хотіла знову побачити той сон. Але я не можу спати сама.

Вона ковзнула по ньому пильним поглядом. Він сидів, понуривши голову, і дивився на флакон.

— Випиймо, кожен потроху? — запропонувала вона.

— Це теж вихід, — повторив Анжель.

— Кумедно, — зазначила Рошель, сідаючи. — Люблю такі речі. Бути трішки напідпитку чи прийняти наркотик й не тямити достоту, що робиш.

— Думаю, Малжан перебільшує, — сказав Анжель. — Якщо кожен з нас вип’є по півпляшечки, побачимо неймовірні сни.

— То ви залишитеся зі мною? — запитала Рошель.

— Але... так не робиться... — пробелькотів Анжель.

Вона засміялася.

— Який ви дурник. Ну хто сюди зайде?

— На вас чекає Амадіс.

— Ох. — відказала Рошель. — Після всього пережитого я тепер не працюватиму. Давайте флакон.

— Вважайте, — попередив Анжель, — усе пити небезпечно.

— Ми поділимося! — констатувала Рошель.

Вона взяла з рук Анжеля флакон і піднесла його до губ. На мить завмерла перед тим, як випити.

— То ви лишаєтеся зі мною? — перепитала вона.

— Так. — підтвердив Анжель.

Він був білий, мов крейда. Рошель випила половину пляшечки й віддала її Анжелеві.

— Яка гидота, — сказала вона. — Ваша черга.

Анжель поглянув на флакон у своїй руці. Він не зводив очей з Рошель.

— Що з вами? — запитала вона. — Вам зле?

— Я думаю про Анну. — відповів він.

— Ох! Знову за рибу гроші!

Запанувала тиша.

— Пийте, — сказала вона. — І йдіть до мене. Тут добре.

— Хвилинку, — відказав Анжель.

— Чи довго чекати, поки заснеш? — запитала Рошель.

— Ні, не надто довго, — відповів Анжель дуже тихо.

— Ходіть до мене, — покликала Рошель. — Візьміть мене в обійми. Він сів у головах ліжка й просунув руку під спину молодій жінці, що з зусиллям підвелася.

— Я не можу поворушити ногами, — сказала вона, — але це не боляче. Навіть приємно.

— Ви любили Анну? — запитав Анжель.

— Так, любила. І вас люблю, — вона злегка поворухнулася. — Я важка.

— Ні.

— Я любила Анну... але не надто, — пробелькотіла вона. — Яка я дурна.

— Ви не дурна, — пробелькотів Анжель так само тихо, як вона.

— Досить дурна. Ви скоро будете пити?

— Скоро вип’ю.

— Тримайте мене. — закінчила вона на одному подиху.

Її голова впала на груди Анжелеві. Згори йому було видно її тонке тьмяне волосся й світлу шкіру поміж важкими прядками. Поставивши флакон, який він досі тримав у лівій руці, він узяв молоду жінку за підборіддя. Він підняв її голову й забрав руку. Помалу голова впала назад.

Він із зусиллям звільнив руку з-під тіла Рошель і поклав її на ліжко. Її очі були заплющені.

Він поглянув у вікно, перед яким безшумно махала оранжевими квітами гілка гепатролю, розкидаючи по кімнаті сонячні плями.

Анжель взяв коричневу пляшечку і став біля ліжка. Він дивився на тіло Рошель, обличчя сповнене жаху, відчуваючи в правій руці зусилля, якого доклав, аби підняти її на ліжко. Зусилля, якого доклав, аби зіштовхнути Анну в порожнечу.

Він не чув, як зайшов абат Малжан, але піддався тискові пальців, що взяли його за плече й спрямували в коридор.

X

Вони спустилися по рештках сходів. Анжель досі тримав маленький коричневий флакон. Малжан мовчки йшов попереду. Аромат червоних квітів заповнював отвір між двома половинами готелю. Остання сходинка тепер упиралася в рейки, і вони один за одним стали перечіпатися, крокуючи по гострому камінні. Анжель намагався йти по шпалах, бо їхня гладенька поверхня була зручніша для ходи. Потім Малжан зіскочив з залізничного полотна на пісок дюн, Анжель попрямував за ним. Він бачив усе навколо всією своєю головою, а не лише очима: він потроху прокидався. Він відчував, як заціпеніння зосереджується всередині, готове вивільнитися, щойно хтось проб’є оболонку. Малжан неодмінно це зробить. Тоді він вип’є решту маленької пляшечки.

— Що ви збираєтеся робити? — запитав Малжан.

— Зараз ви мені поясните... — відповів Анжель.

— Це ви маєте з’ясувати самі, — заперечив Малжан. — Коли знайдете відповідь, я охоче її підтверджу, але знайти її ви маєте сам.

— Я не можу її знайти, не прокинувшись, — зазначив Анжель. — Тепер я сплю. Як Рошель.

— Щойно хтось помирає, як у вас виникає непереборна потреба філософствувати, — резюмував Малжан.

— Це природно, зважаючи на те, що я причетний до цих смертей.

— Ви вважаєте, що ви до них причетний?

— Звісно,