Борис Віан - Осінь в Пекіні, Борис Віан

— Її ліжко не скрипить, — сказав Амадіс.

— Годі... — промимрив Анжель.

— Я вам це заборгував.

— Годі. Вас неможливо витримати. Забирайтеся звідси.

— Он воно як, — сказав Амадіс. — Сьогодні ви знаєте, чого хочете?

— Анна помер.

— То від чого це вас звільняє?

— Від мене. Я прокидаюся.

— Та ні, — заперечив Амадіс. — Ви чудово знаєте, що зараз ви підете й покінчите з життям самогубством.

— Я думав про це, — сказав Анжель.

— Спершу підіть приведіть Рошель.

— Йду по неї.

— Можете не поспішати, — сказав Амадіс. — Якщо захочете її втішити. чи ще щось. Але не надто її втомлюйте. У мене тут купа пошти накопичилася.

Анжель, не дивлячись, пройшов повз Амадіса. Директор лишився сидіти на стільці, чекаючи, поки зачиняться двері.

Тепер один кінець коридору готелю вів прямісінько в порожнечу. Перед тим, як іти до Рошель, Анжель підійшов до краю. Між двома розчленованими половинками готелю блищав залізничний шлях; коридор продовжувався з другого боку, ведучи до решти кімнат. Поміж рейками та шпалами сіре чисте каміння баласту спалахувало на світлі своїм слюдяним вістрям. Дорога губилася на горизонті з обох боків від фасадів, а невидиме Анжелеві нагромадження шпал і рейок майже зникло зі свого місця.

Двоє водіїв вантажівок завершували збирати вагони й локомотив, що вже стояли на рейках. Шепіт шківа маленького мотора підйомника додавав варіацію на тему, задану ритмом котушки мазутного двигуна, що приводив його в рух.

Анжель повернувся. Минувши двоє дверей, він зупинився перед третіми й постукав. Голос Рошель запропонував йому ввійти. Її кімнату було вмебльовано, як і решту, — просто й скупо. Рошель лежала на ліжку, одягнена була в ту саму сукню, що й вчора, а постіль не було розстелено.

— Це я... — сказав Анжель.

— Рошель сіла й подивилася на нього. Її очі поблякли на загостреному обличчі.

— Як це трапилося? — запитала вона.

— Я не міг зустрітися з вами вчора, — сказав Анжель. — Думав, що Малжан вам розповів.

— Він упав у колодязь, — сказала Рошель. — Ви не змогли його втримати, тому що він дуже важкий. Я знаю, який він важкий. Як таке могло трапитися з Анною?

— Це моя провина, — сказав Анжель.

— Та ні. Ви недостатньо сильний, аби його втримати.

— Я вас неймовірно любив, — сказав Анжель.

— Я знаю, — відгукнулася Рошель. — Ви досі мене дуже любите.

— Саме тому він упав, — сказав Анжель. — Мені здається. Аби я міг вас любити.

— Надто пізно, — мовила Рошель з нотками кокетування.

— Раніше так само було запізно.

— Тоді чому він упав?

— Він не міг упасти, — відповів Анжель. — Тільки не Анна.

— Ох, це був нещасний випадок, — сказала Рошель.

— Ви не спали?

— Я думала, що не варто спати, — сказала вона, — адже до смерті слід виявляти повагу.

— Але потім ви все ж заснули. — продовжив Анжель.

— Так, абат Малжан дав мені мікстуру, і я її прийняла.

— Вона простягла йому повний флакон. Я прийняла п’ять крапель. І спала дуже добре.

— Вам пощастило, — сказав Анжель.

— Коли люди помирають, сльозами цьому не зарадиш, — провадила Рошель. — Знаєте, мені дуже важко.

— Мені теж, — сказав Анжель. — Не знаю, як нам після такого жити.

— Ви вважаєте, що це недобре?

— Не знаю, — сказав Анжель. — Він поглянув на флакон. — Якби ви прийняли половину цієї пляшечки, — сказав він, — ви б уже не прокинулися.

— Я бачила чудові сни, — розповідала Рошель. — Там було два чоловіки, що були закохані в мене й змагалися за моє серце. Це було прекрасно. Дуже романтично.

— Зрозуміло, — сказав Анжель.

— Може, ще не надто пізно, — сказала Рошель.

— Ви бачили Анну вві сні?

— Ні!.. — збентежилася Рошель. — Не говоріть зі мною про нього, мені це неприємно. Не хочу про це думати.

— Він був красенем, — сказав Анжель.

Рошель занепокоєно подивилася на нього.

— Чому ви мені таке говорите? Мені було спокійно, а ви мене лякаєте й бентежите. Ви мені не подобаєтеся, коли ви такий. Ви завжди сумний. Не варто думати про те, що трапилося.

— Ви можете примусити себе не думати?

— Будь-хто може себе примусити, — сказала Рошель. — Я жива. І ви теж.

— Мені соромно жити... — сказав Анжель.

— Скажіть, — запитала Рошель, — ви мене справді аж так любите?

— Справді, — відповів Анжель, — аж так.

— До мене скоро прийде розрада, — сказала Рошель. — Я не здатна довго думати про щось сумне. Звісно, я часто згадуватиму про Анну.

— Частіше, ніж про мене, — додав Анжель.

— Ох! Який ви нецікавий, — сказала Рошель. — Ми з вами залишаємося живими врешті-решт!

Вона потягнулася.

— Амадіс хоче, аби ви прийшли по пошту, — сказав Анжель, гірко усміхнувшись.

— Мені не хочеться, — відказала вона. — У мене все притуплено через ці краплі. Думаю, краще піду спати.

Анжель підвівся.

— Можете залишитися, — сказала вона. — Мені це не заважатиме. Самі подумайте! Після всього, що трапилося, церемонії ні до чого...

Вона стала розщібати сукню.

— Я боявся, аби ви не перевищили дозу, — сказав Анжель.

Він все ще тримав у руках пляшечку.

— Таке скажете! Абат Малжан мене попередив не приймати більше ніж п’ять крапель.

— Знаєте, що буде, якщо перевищити дозу? — запитав Анжель.

— Спатимете дуже довго, — відповіла Рошель. — Це небезпечно. Можна навіть померти. Так чинити не варто.

Анжель подивився на неї. Вона зняла сукню. Її сформоване пишне тіло пружно здіймалося, але в тендітних місцях було позначене зморщечками й заломами, непомітними з першого погляду. Її ледь опалі груди натягали легку тканину бюстгальтера, а на її м’ясистих стегнах проступали звивисті блакитнаві судинки. Зустрівшись очима з хлопцем, вона усміхнено потупилася й швиденько пірнула під ковдру.

— Сідайте поруч, — запропонувала вона.

— Якщо кожен з нас вип’є половину пляшечки. — пробелькотів Анжель. — Він сів біля неї і продовжив:

— Для нас це теж був би вихід.

— Вихід з чого? — не зрозуміла Рошель. — Життя чудове.

— Ви