Кері Ло - Тінь помилки , Кері Ло

Розділ 30 «Світ тане»

Поліна
П’ять місяців потому

Я щільніше загортаюсь у пуховик і обережно пересуваю ногами, після вчорашнього дощу й сьогоднішнього морозу асфальт перетворився на суцільну ковзанку. Ноги роз’їжджаються в різні боки, йти важко. Мабуть, Катя була права, не варто було мені, у моєму стані, виходити в таку погоду. Але я хотіла хоч чимось бути корисною. Поки Катя з Лідією Михайлівною прибирають квартиру, я вирішила сходити до магазину, бо мені заборонені будь-які навантаження, а сидіти без діла просто нестерпно. Купувати багато не планую — не донесу, але трохи поповнити запаси все ж треба.

Я на 27 тижні вагітності. Загалом вона проходить важко. За цей час я кілька разів лежала на збереженні й навіть одного разу була за крок від того, щоб втратити дитинку. Після того, як дізналася, що Рома поїхав до Канади з Ілоною, я, мабуть, надто часто думала про це і з загрозою викидня мене забрали прямо з університету. Ускладнило все й те, що у мене був надзвичайно сильний токсикоз — я почала втрачати вагу, і лікарі ледве змогли стабілізувати мій стан. Все склалося до купи і в мене почалася кровотеча, яку дякувати Богу, лікарі змогли зупинити. Пам’ятаю, тоді одна лікарка накричала на мене, мовляв, якщо не візьму себе в руки, не перестану нервувати, то просто не доношу дитину. І з того дня я таки зібралася. Заборонила собі думати про Романа. Занурилась у буденні справи: навчання, реферати та курсові на замовлення — грошей катастрофічно не вистачало, особливо після початку ускладнень. Треба було регулярно купувати ліки, вітаміни, платити за УЗД. Катя та Лідія Михайлівна дуже підтримували мене — морально і фінансово. Навіть коли я взялася за платні роботи, сварили мене: мовляв, нам вистачає грошей. Але я не хотіла бути тягарем. Уже досить того, що я живу в них.

А на а 18 тижні, на плановому УЗД лікарка сказала, що в мене вкорочена шийка матки і це загрожувало передчасними пологами. Тоді я сильно злякалась. Лікарка, звісно, заспокоїла, що є способи це контролювати, але треба берегти себе, уникати стресів і фізичних навантажень. А на 20 тижні мені встановили спеціальне кільце, яке має підтримувати шийку матки.

Через часті проблеми зі здоров’ям я вже не могла повноцінно виконувати обов’язки старости, тому домовилася з деканатом, що до кінця семестру мені допомагатиме Катя, а далі передам свої повноваження. Вони погодилися.

Чутки в універі про мою вагітність почали ширитися після того, як мене забрали з пари на швидкій. Я нічого не коментувала, мені було все одно. Але коли живіт почав округлятися, перешіптування стали гучнішими. «Така правильна була, заучка, а залетіла…» — і все в такому дусі. Я намагалася не зважати, але зрештою мене це почало діставати. І в один момент я просто не витримала.

На парі, під час якої знову почали перешіптуватися, я підвелася й сказала:

— Так, я вагітна. Так, я народжуватиму одна. І у мене немає чоловіка. Але це, чорт забирай, не ваша справа. Мені набридли ваші шепотіння. Маєте що сказати — скажіть мені в очі. Бо в очі ви тільки й можете, що посміхатися і просити мене закрити ваші хвости. То майте на увазі: якщо так буде продовжуватись, навіть не підходьте. Я більше не домовлятимусь  із викладачами. У мене й без того складна вагітність. Я в будь-який момент можу втратити дитину. Дайте мені спокій.

Після цього я мовчки вийшла з аудиторії. І, на диво, це спрацювало. Плітки нікуди не зникли, але тепер мене ними хоча б не травили в очі. А мені більше й не треба.

Я повільно йду, насолоджуючись морозним повітрям. Воно щипає щоки, але дарує дивовижну свіжість. Погладжую живіт, уявляючи, якою буде моя крихітка. Вперше, коли я дізналась, що в мене буде дівчинка, ледь стримала сльози. У нас із Ромою буде маленька принцеса.

Я постійно думаю про неї. Якою вона буде? На кого схожа? І я точно впевнена: моя донечка буде неймовірною. Я купуватиму їй милі вбрання, заплітатиму коси, гратимусь із нею в ляльки. Вона ще не народилася, а я вже безмежно її люблю.

Жодного дня, попри складну вагітність, я не пожалкувала про своє рішення залишити її. Навіть враховуючи те, що мені довелося розірвати звʼязки  з батьками. Після того, як я повідомила їм про вагітність і отримала ляпас від батька, вони просто зникли з мого життя. Жодного дзвінка, жодного повідомлення. І я змирилася, що у моєї донечки буде лише мама. А ще добра тітка Катя і бабуся Ліда — дві жінки, які любитимуть її всім серцем.

Я йду, подумки складаючи список покупок. Треба ще зайти в дитячий магазин, придбати кілька речей для донечки. Я вже потроху готую все необхідне до її появи.

— Поліно! — раптом чую знайомий голос і озираюся.

Ілона. Вона посміхається своєю звичною єхидною усмішкою. На ній коротка коричнева шубка, обтягуючі шкіряні штани й чобітки на підборах — наряд якраз «до погоди».

— Привіт, — відповідаю сухо.

— Ми не бачилися майже пів року. Як ти? — лепече вона, але не чекає відповіді. — А я от заміж виходжу. Рома зробив мені пропозицію. У Канаді.

Моє серце обривається. Миттєво опускається кудись у п’яти. Повітря не вистачає — я судомно відкриваю рот, намагаючись вдихнути глибше.

Ілона, побачивши мій стан, посміхається ще ширше й виставляє вперед руку з каблучкою на безіменному пальці.

— А ти, до речі, якась… об’ємніша стала, — каже з огидною солодкістю в голосі.

Я мимоволі обіймаю живіт руками. На мені об’ємний пуховик, і живіт не дуже великий та все ж помітний. Ілона переводить погляд на мій живіт — і її обличчя витягується від здивування.

— Ти вагітна? — запитує. А тоді починає сміятись. — Ти що, залетіла від Роми?

Я мовчу. А вона все одно не чекає відповіді.

— Послухай, якщо це так — май на увазі: Ромі не потрібен твій виродок. Ми одружуємося. І ти його дитиною не прив’яжеш. Навіть не з’являйся перед ним. Хочеш, щоб він відібрав її у тебе? Щоб ми разом виховували вашу дитину? Хоча, будь певна, вона мені не потрібна. Відправимо її в який інтернат, якщо доведеться.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍