Ліля Ваніль - Обіцяй, що не закохаєшся, Ліля Ваніль

Розділ 23

Дні біжать, перестрибують одне через одного, наче грають у квача. Захоплена новими стосунками, емоціями, почуттями, відчуваю себе наче в якомусь вихорі, що затягує в незвідані глибини. А найголовніше, я ніскілечки не хочу опиратись. Тону, з насолодою захлинаюсь, тішусь кожною хвилиною, як і пообіцяла. І закохуюсь все більше й більше, хоч здається, що більше нема куди. 

Це водночас захоплює і лякає, бо час від часу з'являється думка, а що як раптом все закінчиться, обірветься… Чи витримає моє серце, яке, здається вже наскрізь просякнуте почуттями, й б'ється заради нового дня поруч з Марком. Але я відкидаю ці думки, надто лячно, надто правдоподібно. Я не Попелюшка, а він не Принц. 

Як тільки лунає дзвінок й викладач оголошує закінчення лекції, закидаю на плече рюкзака, підхоплюю теку. Сьогодні спішу якнайшвидше розрахуватись зі справами. Ми збирались з Марком провести затишний вечір вдома за переглядом якогось фільму, і хочу до його приходу приготувати вечерю. Щось просте й смачне водночас. Треба в загуглити цікаві рецепти… Але перед тим, як йти додому, маю ще здати керівничці в друкованому вигляді теоретичну частину дипломної. У Лариси Макарівни по розкладу четверта та п’ята пари, тож мушу встигнути перехопити її десь між ними, щоб потім півтори години не стовбичити під аудиторією. 

Кафедра стрічає мене напівтемрявою. Хоч ремонт в універі зроблений не так давно, а наче відчуваю запах старовини й древності. Це приємний аромат. Так пахнуть книги, рукописи, давні документи. Так пахне історія, в яку я закохана змалку. 

Спритно лавірую між студентами й опиняюсь перед дверима кабінету. Легенько стукаю, про себе примовляючи, щоб Лариса Макарівна була на місці. Й чую у відповідь “заходьте”.

Заглядаю в прочинені двері.

― Добрий дель, Ларисо Макарівно, можна? ― обережно питаю. Вона не любить, коли посягають на її вільний час, але ж сама просила мене зайти, тож сердитись не повинна.

― Острозька? Вітаю! ― поправляє окуляри на носі. ― Так, заходь…

Відкладає убік кілька роздруківок та  вичікувально дивиться на мене. Погляд у Лариси Макарівни пронизливий, пробирає до печінок. Її трохи побоюються і, чесно кажучи, не дуже люблять. Бо предмет свій вона вимагає понад міру. Але лекції у неї захопливі. Після таких навіть підручник відкривати не хочеться. Будь-який текст здається сухим та неповним.

― Я теоретичну принесла, ― стискаю теку. 

― Залиш на столі. Я перегляну. Джерела теж додала?

― Так, усі. Тільки не впевнена, що правильно оформила, ― опускаю роботу на стіл. 

Мені хвилюватись нічого, я працювала над темою сумлінно. Перелопатила гору літератури, провела масу годин у читальній залі. 

― Нічого. Ці правила міняються ледь не з року в рік. Доки до захисту дійде, впевнена, знову щось змінять. Головне, щоб кількість була достатня. 

Киваю. 

― І Діано, я хотіла з тобою поговорити… ― раптово промовляє дивним тоном. Навіть окуляри знімає. Тре перенісся.

Серце підстрибує до горла. Наскільки знаю Ларису Макарівну, це не дуже добрий знак. Вірніше, не те щоб прямо недобрий. Просто робить вона так, коли має повідомити щось важливе.

― Ти гарна студентка, працьовита й натхненна… ― починає вона. 

І це мене ні краплі не заспокоює. Лариса Макарівна не хвалить, ніколи… 

― Я гадаю, що рекомендуватиму тебе до вступу до магістратури у Чехії. Як на це дивишся? Хочеш? ― несподівано ошелешує новиною.

Мої очі округляються. А в думках суцільне збентеження. Я до цього прагнула ледь не з першого курсу. Як тільки взнала, що є така можливість, працювала наполегливо й натхненно. Підібрала наукову керівницю, сувору, деспотичну, але яка найбільше студентів рекомендує до закордону. І тепер, здається, моя мрія здійснилась, хоч я й не надто сподівалась на це. Не вірила, що зможу, що пощастить... Тільки в голові саме збентеження й переполох. А як же Марк?

― Язика проковтнула Острозька? ― посміхається. ― Чи не хочеш?

― Хочу… ― ковтаю грудку в горлі. ― Дуже хочу. Просто це несподівано… й трохи шокуюче.

― Розумію… ― смикає кутиком рота, знову надіває окуляри. ― Але подумай. Такого шансу може й більше не бути. Впевнена, ти дівчинка з головою на плечах та амбіціями ― інші зі мною не працюють, й приймеш правильне рішення.

― Дякую, Ларисо Макарівно, ― киваю по інерції. 

Вона ще раз кидає на мене допитливий погляд. Я, все ще шокована, вичавлюю своє “до побачення” разом з в'ялою усмішкою, і поспішаю покинути кафедру. В голові кавардак. Магістратура за кордоном! Ще й в Чехії! Прекрасна країна, древня історія, архітектура… Я мріяла… мріяла… а тепер схоже… не так уже й мрію. І Марк. Що з ним? З нами? Все настільки непевно. Незрозуміло. Тільки-тільки почалось. І може зовсім нікуди не привести… А тут реальний шанс на кар’єру, на життя, до якого прагнула.

Від думок, що розлучимось, стає важко дихати. Але моє майбутнє… мої мрії й амбіції…

Ледь суну ногами, розгублена, розбита. Те, що мало стати вражаючою новиною, стає для мене суцільним жахом. Виходжу з корпусу, навіть не помічаю, що забула одягнути шапку. Холодне повітря огортає щоки, тріпоче волоссям. А мені байдуже, та й може в думках проясниться від крижаного повітря. Сьогодні мороз, а снігу нема. Тільки під ногами наче справжнісінька ковзанка. Уважно ступаю по доріжці й раптом чую:

― Діана!

Повертаюсь на голос, і не вірю своїм очам. Біля лавочок, порожніх, заметених снігом, стоїть Аліна.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍