Ліля Ваніль - Обіцяй, що не закохаєшся, Ліля Ваніль

23.2

***

Вона як завжди красива. Навіть зараз, замерзла, з почервонілим носом та щоками, виглядає, наче снігова королева. Кутається в білосніжну шубку, тримає комір акуратними наманікюреними пальцями. Навіть вітер ефектно розвіває її довге, хвилясте волосся, а не жбурляє в обличчя, як мені.

Тоненька голочка чисто жіночих заздрощів крутить у серці. Чому я не така? Чому не вмію себе презентувати, бути лялечкою, дівчинкою, гламурною кицею. Я Діана, Ді, розтріпана, трохи кострубата, у кумедних светрах, в кольорових в'язаних шаликах. Обвішана з голови до ніг біжутерією, як сорока. Але це я, така вже є. Бути іншою не можу. Але… можливо… заради Марка змогла б. Щоб підходити до статусу, до сім’ї. Хоча він і стверджує, що подобаюсь така як є, мимоволі відчуваю, що не пасую, не дотягую. Й раптом його почуття лише хвилинне помутніння, вибрик долі. Інколи навіть гурману хочеться поїсти фаст-фуд. Тільки от жити на фаст-фуді шкідливо, й насправді приїдається ― втамував бажання і знову повернувся до лосося у вершковому соусі. 

― Я замість неї, ― суплюсь. 

Погане передчуття шкрябає за грудиною. Губи Аліни презирливо кривляться. 

― Тобі варто бути ввічливою зі мною. І поступливою, ― говорить таким тоном, що відразу зрозуміло, має на це право. Вона прийшла диктувати умови, у неї козирі, якими збирається мене побити. 

Але лякатись й грати роль покірного песеняти біля її ніг не буду, хай хоч трісне. 

― З чого б то це? ― обурююсь. 

Підходжу ближче. 

― Бо я дещо маю. Хотіла відразу показати Марку, але вирішила… ― покусує щедро нафарбовану губу. Вдає розгубленість і вагання. ― Вирішила спершу показати тобі. Знай мою милість, 

І це зовсім не милість. 

Навіть не дивуюсь, коли розвертає до мене телефон, на якому, як ляпас мені, світлина нашого зі Стьопкою поцілунку. Щоки починаються горіти, хоч моєї вини немає. Це він на мене накинувся, він поліз. А я потім ще довго почувалась наче виваляна у багнюці. Але провина роз'їдає. І десь, на краю свідомості проскакує їдка, наче оцет, думка ― а може все є й моя вина, може я не достатньо опиралась, недостатньо дала зрозуміти, подала марну надію чи зробила те, що колишній сприйняв за натяк... 

― Гарний кадр вийшов, правда ж? У мене є ще. 

Підтискаю губи.

― І що ти хочеш?

― Кинь Марка. Просто кинь, ― ховає телефон. ― Розійдись з ним. Скажи, що вам не по дорозі. Вигадай, ― махає нетерпляче рукою. ― Не мені тебе вчити. І він це не побачить.

Гмикаю. 

― Так це вибір без вибору. І так, і так наші стосунки закінчаться.

― Але ж ти його кохаєш, ― схиляє голову набік. ― Я ж бачу. І не хочеш робити боляче. 

― Стьопка мене силою поцілував. Я розповім правду. 

― Розповідай, ― знизує плечима. ― Гадаєш повірить?

― Повірить, ― говорю з впевненістю, яку не відчуваю. 

― Правда вважаєш, що повірить тобі, а не рідному брату? ― губи насмішкувато тремтять.

― Він чудово знає, який Стьопка.

― Але вони брати. Марк завжди буде на його боці. Ти, напевно, одна в сім’ї, тобі цього не зрозуміти… ― б’є по болючому. ― Знаєш, як це виглядає зі сторони, ― підходить ближче, знімає невидиму пушинку мого плеча. Наче робить послугу, розтовкмачує все по буквах тупій малолітці. ― В очах інших, і Марка зокрема: ти граєшся з почуттями бідного невинного хлопчика, і обманюєш його самого. Кохаєш одного брата, а зустрічаєшся з іншим, успішнішим, заможнішим. Справжнісіньке меркантильне стерво, еге ж? Я пропоную тобі вийти сухою з води. Розірви стосунки. Фото ніхто не побачить, ти збережеш обличчя і не посвариш братів. Здається, у тебе повно мотивів, щоб виконати мої умови. Я сьогодні добра.

Вона тисне, давить. Відчуваю, наче все повітря забирає довкола. Дихання спирає в грудях, і так чітко відчувається кожен удар пульсу у скронях. Хочеться відступити, щоб ковтнути живильного кисню, проте залишаюсь на місці. Відступити бодай на крок ― показати свою слабкість, свій страх. 

― А я зла, ― ціджу крізь зуби. Стискую їх аж до хрусту. ― Забирайся! Я не збираюсь йти на твої умови! 

Блакитні очі зіщулюються від злості.

― Тоді пошкодуєш, бо ці фото побачить не тільки Марк, а  уся його сім’я! 

Погроза майже потрапляє в ціль… Проте майже. Єдина думка, чия для мене важлива, це Марка. Лиш такі самозакохані нарциски прагнуть подобатись усім. Мати статус. Буди найкращими, правильними, зразковими та ідеальними. Я ж на відміну від неї, чудово знаю ― подобатись усім неможливо.

Розвертаюсь та йду.

― Ти дурепа! ― кричить мені в слід. 

Я дурепа. Знаю. Але з терористами не домовляються. Тільки, що мені робити? Я дійсно не хочу вбивати клин між братами. А після моєї розповіді стосунки між ними ще більше зіпсуються. Вони й так натягнуті до межі. Й десь у глибині душі тоненьким противним голосочком єхидничає моя невпевненість: а з чого я взагалі вирішила, що Марк мені не повірить? 

Але це ж Марк, він не такий ― намагаюсь себе переконати. Це Стьопка влаштував би сцену. А Марк розважливий, уважний. Він вислухає, відчує правду. Повинен відчути. Головне сказати йому цю правду, і якомога скоріше. Прийти й зізнатись на чистоту, як пластир, різко зірвати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍