Ліля Ваніль - Обіцяй, що не закохаєшся, Ліля Ваніль

Розділ 24

Я так і не знайшла час поговорити з Марком. Щиро збиралась. Думала: ось ― чудовий момент. А в останню мить відступала. Боягузка. Справжнісінька боягузка. Я купалась в його ніжності й увазі, й егоїстично не хотіла її втрачати. Але це фото, погрози Аліни наче дамоклів меч висіли наді мною. Як і рішення про магістратуру. 

Все це мучило мене, заважало спати. Я прокидалась щоночі, крутилась і не могла заснути до світанку. Переконувала себе, що ще трошки й знайду підхожий час, виберу місце, але події розвивались, наближались свята. Й одного чудового дня Марк нагадав про корпоратив на фірмі. Стало не до душевних терзань. Питання про магістратуру довелось відкласти до січня, а про поцілунок я вирішила розповісти після свят.

І ось тепер збентежено дивлюсь в дзеркало: на мені те саме чорне сексуальне плаття на бретелях, яке ми разом вибрали у торговому центрі. Й у відображенні бачу геть не себе. Здаюсь дорослішою, впевненішою, вишуканішою. Чи не вперше підфарбувала вії, нанесла на губи не гігієнічну помаду, а блиск з чудовим перламутровим відтінком. І у дзеркалі зовсім інша людина: наче я, і не я водночас. Раптово розумію ― моя біжутерія зайва. Знімаю персні з пальців, повільно, по одному. Так не звично відчувати руки без їх ваги. Один за одним кладу на тумбу. Виймаю з вух срібні сережки ― кицьки і одне кільце. Розстібаю ланцюжок, на якому срібний хрестик ― подарунок батьків на вісімнадцятиліття. Шкірою пробігає озноб. Не підозрювала, що почуватимусь настільки незатишно без звичних прикрас. 

― Ді… все гаразд? ― у відображенні з’являється Марк. Дивиться допитливо просто в очі. 

Він неймовірно, шалено красивий у костюмі, з краваткою. Такий суворий, і водночас рідний.

― Просто хвилююсь, ― розтягую губи в усмішці. В горлі раптово пересихає. 

― Ти впораєшся. Зрештою, тепер ми не граємо…

Кидаю трохи розгублений погляд. Закушую губу киваю. 

― Мені здається у твоєму образі чогось бракує… ― раптово видає. 

Знову дивлюсь у дзеркало. Ковтаю сухим горлом: що він має на увазі. Можливо сукню? Вона занадто відкрита, коротка… мені не личить? 

Такою невпевненою не пам’ятаю коли почувалась. 

― Тримай, ― раптово звідкись витягує невеличкий пакетик з золотистою емблемою. Смутно згадую, що бачила її не раз, але де саме не пам’ятаю.

― Що це?

― Відкрий.

Розгортаю пакунок. Всередині невеличка прямокутна коробочка. Пальці чомусь поколює від хвилювання. Обережно відкидаю кришку й завмираю. На білосніжній шовковій підкладці виблискують різними гранями неймовірно гарні сережки й кольє. Камені у світлі ламп переливаються сяйливими відблисками. Облямівка з білого золота здається якоюсь неземною. Наче її робили фейрі, а не люди. Таких красивих я ще не бачила. 

― Думаю, їх варто надягнути, ― бачу слабку посмішку Марка. Йому не треба питати, чи мені сподобалось. На моєму обличчі все написано, як у відкритій книзі.

Киваю, але не рушаю з місця. 

― Це мені? ― розгублено перепитую

― Тобі. А кому ж?

― Навіщо?

― Тому що я захотів…

Чомусь у грудях стає лоскітно. Мені так давно нічого не дарували просто так. Не через вибачення, не на свята. А тому, що захотілось.

Забирає в мене коробочку. Кладе її на тумбу і повільно витягує прикраси. Як у фільмах. Сотні раз бачила такі кадри, й завжди чудувалась. Вони здавались награними, не реальними, просто для краси. А тепер я сама наче у фільмі. Мою чутливу шкіру на шиї ласкаво пестять самими кінчиками пальців, обережно, чуттєво окреслюють ключиці, ніжно відводять волосся з вух, щоб надягти сережки.

Вони великі, і важкі, трохи починає відтягувати мочки. Але мені дійсно личать, наче зроблені для мене. Щось у трепетній в’язі металу, в облямівці каменю дає зрозуміти, що вони мої, мені підходять. Моєму характеру. Моїй особистості. Не просто коштовне брязкальце, а дійсно вибране для мене. 

― Тепер все ідеально! ― м’яко торкається пальцями відкритих плечей. І хребтом відразу ж біжать мурашки.  ― Можемо їхати. 

У роті пересихає. Тепер вже не від страху. Невинний порух рукою, а мене вже у жар кидає. Й хочеться, щоб він продовжував далі пестити мою шкіру. Цілувати…

Струшую головою. 

― Їдьмо, ― киваю. Навіть не йому своєму відображенню. підбадьорюючи перед останнім “екзаменом”. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍