Ліля Ваніль - Обіцяй, що не закохаєшся, Ліля Ваніль

22.2

Цей день ми проводимо так, як нам заманеться. Їмо, валяємось в ліжку, навіть кілька разів намагаємось ввімкнути щось на ноуті. Але зрештою все зводиться до любощів. І фільм собі бубонить десь далеко на периферії. 

Приходимо до тями, коли вже на екрані мелькають титри.  

― А що ми дивились? ― питаю, червоніючи. 

Звішуюсь з ліжка, шукаючи свою футболку. Поки я ще не настільки розкута, щоб сексуально замотуватись у простирадло чи взагалі голяка розгулювати по квартирі. 

Намацую її, підтягую до себе, подумки радіючи що днями прибирала, і за разом не витягую грудки пилу. Кидаю скоса насмішкуватий погляд на Марка.

Він мило розгублений.

― Не пам'ятаю, ― зізнається, чухаючи потилицю. 

Йому футболку шукати не треба. А боксери і я знайшла. Вони разом з моєю гостювали під ліжком. 

Хихикаємо. Але вдруге вмикати не ризикуємо. Треба ж і до кухні якось дістатись. В животі бурчить від голоду. Від романтичної вечері лишились одні спогади. Але холодильник стрічає нас чистими як операційний стіл поличками. 

Наморщую носа. Відчуваю, як опускає на мою маківку підборіддя. 

― І що робитимемо?

― Є варіант… ― повільно тягну, кидаючи погляд на шафу. Там наче була упаковка вермішелі.  ― Можна приготувати щось на зразок макаронів по-флотськи. Ми таке робили з дівчатами. Ще потрібна морква, цибуля… Здається я  в тебе бачила якесь м’ясо в морозилці…  

― Звучить апетитно… ― треться носом, цілує волосся. 

Мурашки біжать табунами, ноги стають як ті макарони. 

― Смакують теж, ― відповідаю хрипко. ― Але якщо будеш мене відволікати, то я нічого приготувати не зможу. 

― Яка грізна у мене дівчина, ― його вуста переміщуються на мою шию. Руки обхоплюють талію…

Макарони таки ми готуємо. Трохи пізніше.  А під вечір все ж вибираємось з квартири в найближчий супермаркет за продуктами. Порожній холодильник потрібно наповнити. Завтра новий день, і треба вже повертатись до буденних справ. 

І навіть звичні покупки здаються райдужно незвичними. Хліб, молоко, кава, сир на сніданок… Складаю все в кошик й посміхаюсь, наче трохи дурненька. І продовжую посміхатись, коли поволі йдемо вздовж вулиці додому. Тримаю Марка за руку, посміхаюсь й думаю, хіба можна бути настільки щасливою. Серце здається просто ось-ось лусне від щастя. Ловлю обличчям великі лапаті сніжинки. Вони тануть на розпашілих щоках, стікають прямо до волосся, лоскочуть скроні. 

― Ти глянь, як чудово! ― шепочу. ― Скоро Новий Рік…

Задирає голову.

― Ти знаєш, ― промовляє повільно. ―  Ось так зупинявся й вдивлявся у височінь лиш, мабуть, у дитинстві. Все часу не було… 

― Справді?

Мені навпаки інколи здається, що забагато витріщаюсь по сторонах. А варто було б зосередитись на чомусь вагомішому, серйознішому… 

― Справді, ― повертається обличчям до мене. Опускає пакет на землю. Дбайливо поправляє мого шалика, щоб надто нахабні сніжинки не западали за комір. ― І мене вражає це твоє вміння радіти подібним дрібницям.

Вдихаю носом колюче морозне повітря. Так солодко від його турботи, від його слів.

― А чому тоді варто радіти? Хіба ми радіємо не дрібницям? Та й зрештою, що для одного дрібниця, для іншого може вартувати величезні статки. До прикладу бачити. Для когось бачити сніг, що падає, буденність, а для людини, що втратила, а потім знову отримала зір ― неоціненно. 

Ловлю на собі дивний погляд

― Що? ― несподівано соромлюсь.

― Нічого. Просто подумав, що ти чудо.

Знічуюсь.

― Таке скажеш… Просто… ― смикаю плечем. 

Ми вертаємось додому трішки мокрі й безмежно щасливі. Готуємо вечерю, знову намагаємось подивитись фільм. День закінчується, а хочеться, щоб він ніколи не закінчувався, щоб тривав вічність. Таке маленьке, крихітне тендітне щастя, наш всесвіт. З нічним небом, сніжинками й розмовами. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍