Ліля Ваніль - Обіцяй, що не закохаєшся, Ліля Ваніль

Розділ 22

Хіба мені до їжі, коли в животі пурхають метелики? Хіба до танців, коли голова крутиться від поцілунків? Хіба тримають ноги, коли все всередині тріпоче від незвіданих солодких відчуттів?

Вечеря залишається на столі. Сьогодні до неї ще надійде черга. А я відкидаю усі сумніви та недовіру, й з головою пірнаю у вихор рожевого божевілля. Лідуся казала насолоджуватись мімішним аж до мурах періодом, і я буду ним насолоджуватись, хай йому грець. Бо поки мене хилитає зі сторони в сторону, то тільки час втрачається. 

Поцілунки стають пристраснішими. Десь на пів дорозі губиться светр і джинси. 

― Ти впевнена? ― шепоче мені в губи

― На всі сто, ― цілую колюче підборіддя, спускаюсь до шиї. Божеволію від смаку його шкіри, від запаху, від солодкого томління під ребрами. Від того, як легко сіпається десь внизу живота, коли його руки й вуста пестять й вкривають цілунками моє тіло. 

Ще вчора він вивчив усі мої найчутливіші куточки й сьогодні безпомильно їх знаходить. Я лиш плавлюсь під гарячими руками, наче ті самі свічки у свічниках на столі. Муркочу й витягуюсь як кішка, прагнучи більшого, прагнучи усього, що він може дати. 

Відчуваю себе спокусливою та сміливою, бажаною, коханою, відчуваю себе найкрасивішою у світі. Дарую себе віддаюсь безмежно, відкидаючи зайву скромність. Ще ніколи не була такою безсоромною, ще ніколи не хотілось мені настільки робити комусь приємно. Сама експериментую, сама торкаюсь, цілую там, де не наважилась ніколи б у житті. Але сьогодні я собі пообіцяла, що кожну секунду буду витрачати без страху й сумнівів. Тільки з широко відкритим серцем, сповненим любові й сміливості. 

Ніч занадто коротка, ранок занадто стрімкий. Від світлить світанком край неба занадто рано. Мені б хотілося ще продовжити це безумство. Але очі злипаються. В усьому тілі приємна втома. За кілька годин вже треба збиратись на пари. А голова тільки й хоче, що прихилитись до теплих грудей.

― Тобі було добре? ― тихо питаю. Раптом заснув, не хочу тривожити сон.

Гмикає.

Підіймаю голову, заглядаю в очі.

― Я не дуже … ем… досвічена…

По щоках розповзається сором’язливий рум’янець. Він ну зовсім недоречний після всього, що творилось між нами кілька хвилин тому. Але нічого вдіяти не можу. Аж шию пече, певно й вона вже червона.

― Дурненька, ― треться носом об мій ніс. ― Хіба справа в досвіді…

― А в чому?

― В людині з якою ділиш ліжко. Не думала про це?

Знову вкладаюсь йому на груди. Звісно ж думала. Але ж не зізнаватись отак відразу. Після першої ночі. На початку стосунків. До того ж не я маю перша. Та й секс наче не привід… Принаймні чоловіки до нього ставляться якось простіше…  та й … от чесно… чи варто мені самій надавати йому настільки велике значення? Все ж двадцять перше століття надворі. 

Зітхаю, мружусь від приємних мурашок, відчуваючи як він задумливо перебирає моє волосся на потилиці. Цікаво, а про що він думає. Про своє, чи про нас, або взагалі ні про що… 

― Кішко… 

― М? ― трусь носом об його груди…

― У мене ідея…

― Яка? ― насторожено завмираю.

― А що як ми зникнемо?

Підіймаюсь знову, заглядаю в очі. На його обличчі безтурботна бешкетна усмішка. Ніколи ще такої не бачила. За звичай Марк занадто вдумливий та серйозний.

― Що ти маєш на увазі?

― Відпросимось… Вірніше, я відпрошусь з роботи, ти не підеш на пари, і цілий день проведемо разом.

― В ліжку?

― Чому в ліжку? В нашому розпорядженні ціла квартира. А в ній ми можемо робити все, що захочемо, в тому числі й те, що варто робити в ліжку… 

Щоки знову червоніють, спогади скручують нутрощі в солодкий вузол.

― Я думаю ідея просто захоплива. До речі, ― підтягуюсь й цілую в губи. ― Вітаю зі святом! ― тихенько шепочу не розриваючи поцілунку.

― Яким?

― Рівно, ― Поцілунок таки доводиться перервати. Тягнусь до тумби з телефоном, вмикаю годинник, приблизно підраховую. ― Рівно тридцять дві години як ми зустрічаємось. 

На мить в очах збентеження, яке досить швидко переростає в розуміння.

― О, таке свято точно треба відмітити! ― притягую до себе й швидким рухом перекидає, так, що опиняюсь під ним. 

― І як будемо відмічати? ― подих перехоплює. 

Кожну клітинку тіла лоскоче від приємного передчуття.

― Я зараз покажу…

 

Від автора

Мої любі!

Я неймовірно вдячна вам за підтримку. Читаю кожен коментар і серце наповнюється вірою та оптимізмом. Теж сподіваюсь, що все буде гаразд і роблю для цього все можливе. Старанно виконую рекомендації лікарів і шануюсь. Бачила, запитували про мій інстаграм, його в мене немає, лише телеграм. Посилання на канал я давала, але якщо що продублюю  https://t.me/Vanilka_Channel Можливо з часом руки дійдуть і до інсти. Але поки для мене й цих соц мереж забагато.

З великою любов’ю та вдячністю, ваша Ванілька!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍