Марія Кореллі - Спокута сатани

Він приглушив легке зітхання: − Але потяг не чекає на людину, а ми повертаємося до міста ввечері.

− Тоді я не смію довше затримувати вас, − сказала молода господиня та провела нас через бічні двері й коридор, сповнений квітучих рослин, до вітальні, де ми вже були. − Я маю надію, містере Темпест, − додала вона, всміхаючись до мене, − що тепер, після нашої зустрічі, ви більше не схочете скидатись на моїх голубів! Воно того не варте, чи не так?

− Міс Клер, − сказав я, говорячи цього разу з непідробною щирістю, − даю вам слово честі, мені прикро через ту статтю, написану проти вас. Якби я лише знав, яка ви!

− О, це не становить різниці для критики.

− Для мене це становило б величезну різницю, − заявив я. − Ви зовсім не схожі на отой горезвісний типаж «жінки-літераторки»!

Я запнувся; вона дивилась на мене, і ясні очі її всміхалися. Тоді я додав:

− Я маю сказати вам, що Сибілла, леді Сибілла Ельтон − одна з ваших палких шанувальниць.

− Мені дуже приємно це чути, − просто сказала вона. − Я завжди радію, коли мені вдається здобути чиє-небудь схвалення та прихильність.

− Хіба вам бракує прихильності? Хіба не всі захоплюються вами? − спитав Лючіо.

− О, ні! Зовсім ні! «Субота» стверджує, що я маю успіх тільки у прикажчиць, − і вона засміялася. − Бідна стара «Субота»! Письменники з її штату так заздрять кожному успішному авторові! Я розповіла принцові Вельському, як вона днями відгукнулась про мене; він дуже сміявся.

− Ви знаєте принца? − спитав я з легким подивом.

− Так, точніше, він знає мене. Він був дуже люб'язний, зацікавившись моєю книжкою. Він добре знається на літературі − значно краще, ніж про нього думають. Він не раз був тут і бачив, як я годую моїх критиків-голубів! Думаю, його це забавляло!

І от весь результат лайки преси! Вона називає своїх голубів іменами критиків і годує їх у присутності коронованих або уславлених осіб, яким трапляється бувати в неї (а таких чимало); вони разом сміються, коли «Глядач» б'ється через зерно, а «Суботній огляд» приндиться, захищаючи свою порцію гороху! Жоден ворожий відгук, вочевидь, безсилий був засмутити такого веселого, пустотливого ельфа!

− Як ви відрізняєтесь від пересічних літераторів! − вихопилося в мене.

− Я дуже рада, що ви так вважаєте, − відповіла вона. − Я не хочу бути до них подібною. Зазвичай усі літератори тримаються надто поважно й надають завеликої ваги всьому, що роблять, а тому неминуче стають нудними. Я не можу собі уявити, щоб хтось, упоравшись із доброю роботою, не був із того щасливий. Я згодна була б писати, навіть тулячись на горищі. Раніше я була злиденна − нестерпно злиденна! І навіть тепер я не заможна, однак того, що я заробляю, мені якраз вистачає, щоб жити. Якби я мала більше, я могла б залінуватися, занедбати працю, і тоді, знаєте, Сатана міг би втрутитись у моє життя.

− Гадаю, вам би вистачило сили, щоб устояти проти Сатани, − сказав Лючіо, допитливо дивлячись на неї.

− О, я не можу бути впевненою в собі! − усміхнулася вона. − Він, імовірно, мусить бути особою небезпечно привабливою. Я ніколи не змальовую його собі як володаря хвоста і ратиць. Здоровий глузд доводить мені, що істота такого вигляду не може мати такої великої сили. Найкращий образ Сатани дав Мільтон! − її очі потемнішали від напруженого мислення. − Могутній пропащий янгол! Можна тільки пожаліти за таке падіння!

Настала мовчанка. Десь співав птах, і легкий вітерець колихав лілеї на вікні.

− Бувайте, Мевіс Клер! − сказав Лючіо дуже лагідно, майже ніжно.

Його тихий голос тремтів; а серйозне обличчя було блідим. Вона у замішанні глянула на нього.

− Бувайте.

Вона простягла маленьку ручку; він якусь мить тримав її в долоні, а потім, на моє здивування, нахилився й поцілував. Вона почервоніла й висмикнула руку.

− Будьте завжди такою, якою ви є, Мевіс Клер! − сказав він лагідно. − Залишайтесь незмінною! Збережіть цю світлу натуру, цей спокійний дух тихого задоволення, і ви зможете носити гіркі лаври з такою самою приємністю, як носили б трояндовий вінок! Я багато мандрував і бачив світ; я зустрічав багатьох уславлених чоловіків і жінок, королів та королев, сенаторів, поетів і філософів; мій досвід широкий та різноманітний, отже, слова мої не зовсім позбавлені авторитету, і я запевняю вас, що Сатана, про якого ви згадували зі співчуттям, ніколи не порушить спокою чистої задоволеної душі. Лише подібне збігається: пропащий янгол шукає таких само пропащих, і диявол, якщо він існує, стає приятелем тільки тих, кому до смаку його вчення і товариство. Легенда твердить, що він боїться розп'яття, але я б сказав, що якщо він і боїться чого-небудь, так це того «солодкого спокою», який оспівує Шекспір: саме такий стандуші слугує надійною бронею проти зла. Я говорю як людина, чий вік дає право говорити. Я на багато, на дуже багато років старший від вас! Пробачте, якщо я був надто велеречивим!

Вона мовчала, вочевидь, зворушена та трохи здивована його словами. Напівпереляканий вираз миттєво зник із її обличчя, коли до неї підійшов я, щоб попрощатися.

− Я дуже радий, що познайомився з вами, міс Клер! − сказав я. − Маю надію, ми заприятелюємо!

− Я не бачу причин, щоб ворогувати, − відверто відповіла вона. − Я задоволена, що ви сьогодні прийшли! Якщо коли-небудь знову схочете мене вишпетити, то… ви свою долю знаєте. Станете голубом − нічого більше! Бувайте!

Вона граційно вклонилась нам, і, щойно за нами зачинилася хвіртка, ми відразу почули щасливий гавкіт сенбернара, вочевидь, випущеного з тимчасової в'язниці.

Якийсь час ми йшли мовчки, і допіру коли ввійшли до Віллосмірського парку та попрямували в бік алеї, де чекала натачанка, яка мала відвезти нас на станцію, Лючіо заговорив:

− Ну, що ви думаєте про неї тепер?

− Вона не має нічого спільного з узвичаєним уявленням про романістку, − відповів я зі сміхом.

− Узвичаєні уявлення найчастіше є помилковими, − зауважив він, пильно вдивляючись у мене. − Узвичаєне уявлення про диявола − неоковирна істота з рогами, ратицями та хвостом, як щойно згадала міс Клер. Узвичаєне уявлення про жіночу вроду − Венера Медицейська; а тим часом ваша леді Сибілла набагато перевершує цю статую, ціновану надто високо. Узвичаєне уявлення про поета − Аполлон; утім,