Марія Кореллі - Спокута сатани

приміром, «Суботній огляд», − вона піднесла до нас пихатого птаха з кораловими ніжками, якому, вочевидь, подобалась така увага до його особи. − Він б'ється з усіма своїми товаришами й відганяє їх геть від корму, де тільки може. Сварлива істота! − вона погладила голівку голуба. − Ніколи не знаєш, як йому догодити: то він ображається на зерна та клює тільки горох, то навпаки. Він цілком заслуговує на своє ім'я. Лети, старенький! − підкинувши пташку в повітря, вона якийсь час стежила за її льотом. − Який він комічний, старий буркотун! А це «Оратор», − вона вказала на жирного метушливого птаха. − Він дуже бундючиться і вважає себе надзвичайно важливою персоною, чого немає насправді. Та, що дрімає на стіні, − «Громадська думка»; поряд із нею «Глядач» − бачите, два кола навкруг його очей схожі на окуляри! Оте буре створіння з пухнастими крилами, що сидить на квітковому вазоні, − «Дев'ятнадцяте століття»; маленька пташка з зеленою шийкою − «Вестмінстерська газета»; отой жирний, що всівся на помості, − «Пел Мел», він дуже добре знає своє ім'я − дивіться! − Вона весело покликала: − «Пел Мел», лети сюди! − Голуб послухався і, злетівши з помосту, сів їй на плече. − їх так багато, що подекуди важко розрізнити. Щойно я зустрічаю злісну критику, відразу ж даю ім'я пташці: це мене забавляє. Отой брудний голубок, що закаляв собі ніжки, − це «Начерки»: маю вас попередити, він дуже погано вихований. Та граційна голубка з пурпуровою грудкою − «Графік»; а та сумирна, сіра, старенька − «І. Л. Н.», абревіатура «Ілюстрованих лондонських новин»! Троє білих голубків − відповідно «Щоденний телеграф», «Ранкова пошта» і «Шнадрат». Тепер дивіться на всіх разом!

І, витягши з кутка закритий козуб, вона почала щедро розсипати на подвір'ї горох та інші зерна. Одна мить − і ми заледве могли бачити небо: так щільно з'юрмилися птахи, то налітаючи один на одного, то відбиваючись, то спускаючись униз, то підлітаючи вгору; але невдовзі крилате сум'яття поступилося місцем умовному порядкові: усі птахи розійшлися по землі, зайняті добором своїх улюблених зерен.

− Ви справді філософ, − усміхнено сказав Лючіо, − якщо ототожнюєте критиків зі зграєю голубів!

Вона весело засміялася.

− Так, це ліки проти роздратування. Мені довелося зазнати багатьох утисків за мою працю. Я дивувалася, чому преса така жорстока до мене, − адже в той самий час вона заохочує гірших письменників! Але після невеликих роздумів я дійшла висновку, що думки критиків не впливають на переконання публіки, і вирішила більше не турбуватися про них… окрім цих пернатих «критиків»!

− Ви годуєте ваших критиків, так само як і голубів, − зауважив я.

− Цілком слушно! Я годую їх. За те, що вони паплюжать мої твори, їм платять їхні редактори. Тож, як бачите, між моїми критиками та голубами справді багато спільного! − Сміх іскрився в її синіх очах. − Але ви ще не бачили «Атенея». О, ви повинні на нього глянути!

З голуб'ячого подвір'я вона привела нас до віддаленого тінистого куточка саду, де у великій клітці сиділа бундючна біла сова. Побачивши нас, сова розлютилася: настовбурчила пухнасте пір'я, грізно поводячи блискучими жовтими очима й розкриваючи дзьоб. Дві менші сови − сіра та брунатна − сиділи на землі, щільно притулившись одна до одної.

− Злий дідугане! − сказала Мевіс, звертаючись до розлюченого створіння найніжнішим тоном. − Невже тобі не вдалося сьогодні спіймати мишку? О, які люті очі! Який жадібний дзьоб! − Обернувшись до нас, вона спитала: − Хіба ця сова не гарна? Хіба вона не має розумного вигляду? Але насправді вона настільки дурна, наскільки це взагалі можливо. Я називаю її «Атенеєм». Вона прибирає такого глибокодумного виразу, що вам здається, наче вона знає все; але насправді вона повсякчас міркує лише про одне: де спіймати мишеня; погодьтеся, така обмеженість інтересів погано впливає на розум!

Лючіо щиро сміявся, і я теж. Мевіс Клер мала веселий та пустотливий вигляд.

− Але у клітці є ще дві сови, − зауважив я. − Як їх звати? Вона підвела пальчик із жартівливим попередженням.

− Вони всі − «Атеней», це різновид літературного тріумвірату. Але що це за тріумвірат, я не ризикую вам пояснювати. Залишаю вам розв'язати цю головоломку!

Вона пройшла далі, і ми за нею − на оксамитову луку, облямовану вервечками весняних квітів: тюльпанів, гіацинтів, анемонів та шафрану; раптом спинившись, вона спитала:

− Чи не хочете глянути на мій кабінет?

Я погодився на пропозицію з майже хлоп'ячим ентузіазмом. Лючіо глянув на мене насмішкувато та спитав:

− Міс Клер, чи не назвали ви голуба на честь містера Темпеста? Він теж брав участь у критиці, хоча я сумніваюся, щоб він коли-небудь повторив це!

Вона озирнулась на мене, і усмішка з'явилась на її вустах.

− О, я була милосерда до містера Темпеста. Він перебуває серед безіменних птахів, яких я майже не розрізняю!

Вона підійшла до відчинених скляних дверей, які виходили на газон, усіяний квітами, і ми, ввійшовши слідом за нею, опинились у великій восьмикутній кімнаті, де першим предметом, що впав у вічі, був мармуровий бюст Афіни Паллади, спокійне обличчя якої осявало сонце. Ліворуч від вікна стояв письмовий стіл, завалений паперами; у кутку, задрапований оливковим оксамитом, стояв Аполлон Бельведерський, даючи своїм незбагненним, променистим усміхом урок любові та тріумфу слави; десятки книжок лежали розкидані на низьких столах та етажерках, щоб легко було взяти й зазирнути в них, а не були в чіткому порядку розміщені на полицях, наче ніхто їх не читає.

Мою цікавість і подив збудило оформлення стін: їх було поділено на панелі, де золотими літерами виписано сентенції філософів та вірші поетів. Слова Шеллі, які нам цитувала Мевіс, було, як вона й говорила, вигравіювано на одній з панелей, і над цією панеллю висів чудовий барельєф поета, скопійований з пам'ятника у Віареджіо. Тут були й Шекспір, і Байрон, і Кітс. Щоб докладно оглянути всю «майстерню», як називала її господиня, не вистачило б цілого дня. Я ще тоді не здогадувався: настане час, і я достоту знатиму кожен її куточок.

Нам залишалося небагато часу, і, висловивши своє задоволення та вдячність за ласкавий прийом, Лючіо глянув на годинник та нагадав про від'їзд.

− Ми могли б залишитись тут на нескінченний час, міс Клер, − сказав він із рідкісною лагідністю в темних очах, − тут, у цьому пристановищі щасливих роздумів, де втомлена душа може віднайти спокій… −